— Але ж ти ніколи б не повстав проти нас. Ти не такий…
— Не такий?.. Невже ти справді вважаєш, що за всі роки, що я проживу — а в мене може бути дуже довге життя, — я жодного разу не спробую втрутитись у перебіг подій у країні?
— Якби ти так зробив, я впевнена, що на те була б поважна причина, і ми були б вдячні тобі за допомогу.
— Чи були б? Поза сумнівом, я б вірив у те, що моє втручання виправдане, але саме в цьому й полягає небезпека. Правда ж? Віра в те, що ти знаєш краще за інших, що треба робити, та ще й така влада, котра спонукає тебе діяти. Ясна річ, заради блага більшості… А що якби я помилився? Хто б тоді зупинив мене?.. Я міг би закінчити так, як Галбаторікс, попри всі мої найкращі наміри. Моя сила й влада змушує людей погоджуватися зі мною. Я вже побачив це по всій Імперії… Якби ти була на моєму місці, скажи: чи змогла б ти протистояти спокусі втрутитися в якісь події, нехай тільки трішки, заради того, щоб було краще?.. Насуадо, моя присутність тут порушує рівновагу речей. Якщо я не хочу перетворитись на того, кого буду ненавидіти, я маю залишити країну.
Насуада підвела голову:
— Я могла б наказати тобі лишитися.
— Сподіваюся, ти не зробиш цього. Бо я хотів би попрощатися по-дружньому, а не гніваючись.
— То ти тепер не підлягатимеш нікому, окрім себе?
— Я підлягатиму Сапфірі й власному сумлінню, як робив це завжди.
Кутики губ Насуади опустилися:
— Людина сумління — це найнебезпечніший у світі тип.
Знову запала мовчанка — дзюрчала лиш вода у фонтані.
— Ерагоне, — озвалася нарешті королева, — скажи мені: ти віриш у богів?
— У яких богів? Їх багато.
— У будь-яких. В усіх. Ти віриш в якусь вищу силу?
— Не в Сапфіру? — Вершник посміхнувся, хоч Насуада, навпаки, спохмурніла. — Вибач, — продовжив він за мить. — Я не знаю, можливо, вони існують. Я бачив… Я не впевнений, але, можливо, я й справді бачив божество гномів Гунтеру в Тронжхеймі, коли коронували Орика. Та якщо боги існують, я не дуже високої про них думки, якщо вони так довго залишали на троні Галбаторікса.
— Можливо, ти був їхнім знаряддям, для того, щоб його усунути. Ти ніколи про це не думав?
— Я — знаряддя? — зареготав Ерагон. — Не знаю. Може, воно й так… Тільки мені здається, вони не надто переймаються тим, живі ми чи мертві.
— Звісно. Чому б вони мали цим перейматися? Вони боги… Але я питаю: ти поклоняєшся комусь із них?
Судячи з усього, це питання було для Насуади дуже важливе. Ерагон знову трохи помовчав.
— Їх так багато, — знизав плечима Вершник. — Звідки ж я знаю, кого з них слід обирати?
— А чому б тобі не обрати творця всіх богів Унулукуна, який пропонує вічне життя?
Ерагон посміхнувся:
— Поки я не захворію або хто-небудь мене не вб’є, я можу прожити тисячу років або й більше. А якщо я житиму так довго, то навіщо мені уявляти, що я буду жити ще й після смерті. Тоді навіщо мені цей бог? З Елдунарі я можу й самотужки зробити майже все.
— Боги дають можливість побачити тих, кого ми любимо, знову. Чи ти цього не хочеш?
Вершник знизав плечима:
— Хочу. Але я не хочу, щоб життя тривало цілу вічність. По-моєму, це навіть страшніше, ніж просто відійти в небуття одного прекрасного дня, як вірять ельфи.
Насуада, здавалося, була збентежена:.
— Виходить, ти не підкоряєшся нікому, крім Сапфіри й самого себе?
— Насуадо, хіба я погана людина?
Королева заперечно похитала головою.
— Тоді дозволь мені робити те, що я вважаю правильним. Я підкоряюся Сапфірі, Елдунарі, усім Вершникам, які ще повинні прийти, а також тобі, Арії, Орику й усім іншим в Алагезії. Але мені не потрібен хазяїн, який буде карати мене для того, щоб я поводився як слід. У такому разі я був би лише дитиною, яка підкоряється батьківським настановам тільки тому, що боїться батога, а не тому, що так буде правильно.
Насуада ще кілька секунд пильно дивилася на нього.
— Дуже добре, — сказала нарешті королева. — Тоді я довіряю тобі.
Вони знову замовкли. Дзюрчання води у фонтані стало наче сильніше. Високо вгорі над їхніми головами світло призахідного сонця увиразнювало тріщини й проломи у внутрішній частині кам’яного виступу.
— А якщо нам знадобиться твоя допомога? — озвалася Насуада.
— Тоді я допоможу. Я не покину вас, Насуадо. Я поєднаю одне із дзеркал у твоєму кабінеті з моїм власним дзеркалом, і в тебе завжди буде можливість зв’язатися зі мною. Те саме я зроблю для Рорана й Катріни. Якщо виникнуть труднощі, я знайду спосіб надати допомогу. Можливо, я не зроблю це сам, але все одно допоможу.