— Гей!.. Гей! — загукав Міцний Молот, звівшись у стременах і сильно потягнувши на себе вуздечку.
Кінь сповільнив біг до рисі й невдоволено заметляв головою, намагаючись висмикнути вуздечку йому з рук.
— Ти ба який! — обурено скрикнув Роран і натягнув вуздечку ще дужче.
Десь за півхвилини невеличкий варденський загін усе ж таки досягнув рятівних заростей. Повітря під деревами було прохолодне й видалося спітнілим від напруги варденам ледь не цілющим. Але насолодитися ним Роран не встиг, бо його кінь раптом смикнувся й майже підстрибом помчав по схилу вбік маленького струмочка. Під його копитами тріскотіло сухе гілля. Роран тим часом міцно притисся коневі до спини, побоюючись полетіти сторчака через його шию.
Добігши до струмка, кінь радісно стрибнув у нього й так зацокотів копитами по кам’янистому дну, що забризкав Рорана ледь не до пояса. Воїн не звернув на це жодної уваги, натомість повернувся, щоб глянути, чи встигає за ним решта загону. Бойова п’ятірка якраз вибиралася із заростей, а вже зовсім недалеко від неї лунав відчайдушний і розлючений гавкіт.
«Мабуть, доведеться прийняти бій», — сумно подумав Роран, укотре вилаявся й уважніше роззирнувся довкола.
Неподалік від струмочка стіною росла папороть, а за нею виднілася печера. З лівого боку Міцний Молот помітив доволі велике повалене дерево, що могло слугувати гарною перепоною: головне — правильно розташувати його на шляху переслідувачів.
— Будемо сподіватися, що в них немає луків, — прошепотів сам собі під ніс Роран.
Хвицьнувши коня під боки, він спрямував його крізь папороть убік печери, а там хвацько зіскочив із сідла. Проте приземлення було не зовсім таким, як він очікував. Торкнувшись ногами землі, Міцний Молот ледь-ледь зумів зберегти рівновагу — якби він не тримався за повіддя, то напевно полетів би шкереберть. Ноги тремтіли, і, щоб хоч трохи позбавитись цього неприємного відчуття, Роран прикусив губу й притисся лобом до спітнілого боку коня.
За мить біля печери з’явилася й п’ятірка варденів. Їхні коні важко дихали, пирскаючи жовтавою піною.
— Допоможи мені,— крикнув Роран Бальдору й рушив до поваленого дерева.
Удвох вони схопили товстий стовбур і сяк-так підняли його із землі. Спину та ребра Рорана пройняв такий гострий біль, що він аж зубами заскреготав. Три доби шаленого галопу й лише три години відпочинку на день виснажили його до краю.
«Із таким самим успіхом я міг би піти в бій напідпитку, хворим або побитим ледь не до смерті», — сумно подумав Роран, коли вони врешті-решт опустили дерево. Після цього всі шестеро зайняли оборону перед своїми кіньми. Вони пильно вдивлялись у стіну папороті, тримаючи зброю напоготові. Гавкіт лунав усе гучніше й гучніше. Зібравши докупи рештки сил, Роран звів свій молот якомога вище, аж раптом почув, як крізь собачий гавкіт пробивається дивна й ритмічна мелодія прадавньої мови. Це був Карн. Кожне слово, що злітало з його губ, несло в собі силу, яка змушувала Рорана тремтіти.
Тим часом маг почав промовляти фрази так швидко, що слова зливались у безугавне бурмотіння. Потім він замовк і махнув рукою вбік Рорана.
— Пригнись! — зашепотіли Міцному Молоту інші вардени.
Роран не мав жодного наміру жартувати з магією, тому миттю впав на коліна. Його почуття були суперечливі. З одного боку, він боявся магії, а з іншого — страшенно шкодував, що ніяк не може її опанувати. Справді, як не крути, та, попри всю свою силу, він залишався жалюгідною комахою, порівняно з тими, хто міг змінювати дійсність своїми думками й словами.
Папороть навпроти зашурхотіла, і з неї висунулась собача морда. Пес зиркнув на печеру й почав завзято принюхуватись. Мелвін злісно вирячив очі й уже змахнув своїм мечем, щоб відтяти собаці голову, та Карн шикнув на нього й замахав руками. Навряд чи Мелвін щось із того збагнув, але меч він усе ж таки опустив.
Тим часом собака був якийсь спантеличений. Він іще раз понюхав повітря, облизався, показавши свій довгий червоний язик, і побіг геть.
Коли папороть знов завмерла, Роран полегшено зітхнув і запитально зиркнув на Карна. Утім маг нічого не став пояснювати, а лиш похитав головою і таємниче приклав до губів пальця.
За кілька секунд із папороті визирнуло ще двійко собак, але й вони, принюхавшись, подалися далі. Невдовзі вся зграя почала нишпорити то там, то тут між деревами, супроводжуючи пошуки безслідно зниклої здобичі здивованим скавчанням.