— Мабуть, так воно і є,— погодився Ерагон. Він відчував, що Сапфірі дуже подобалась фраза «грім драконів». На якусь мить запала мовчанка.
— А чому Гарцхвог називає тебе Улутрек? — знову спитав юнак.
— Це ім’я дали мені ургали дуже-дуже давно. Тоді я подорожувала їхніми землями.
— А що воно означає? — Пожирачка Місяця.
— Пожирачка Місяця? Дивне ім’я. Чому вони тебе так назвали?
— Я їла місяць, ясна річ. Чого ж іще?
Ерагон насупився. Якийсь час він мовчки гладив кішку.
— А чому Гарцхвог дав тобі той камінь?
— Тому що я розповіла йому історію. Це ж очевидно.
— Але що то за камінь?
— Уламок скелі. Невже ти не помітив? — Анжела невдоволено гмукнула. — Знаєш, ти повинен приділяти більше уваги тому, що відбувається довкола. Інакше хтось устромить у тебе ніж, коли трапиться нагода. І кого я потім буду критикувати? — вона поправила волосся: — Продовжуй, спитай мене ще щось. Мені подобається ця гра.
Ерагон повів бровою і, хоч був упевнений, що це безглуздо, спитав:
— А «ціп, ціп»?
На цей раз знахарка голосно засміялась. Деякі коти-перевертні й собі роззявили роти, так, ніби посміхались. Мисливиці за тінню це чомусь не сподобалось, і вона запустила свої кігті в Ерагонову ногу. Він здригнувся.
— Ну що ж, — сказала Анжела, усе ще сміючись, — якщо хочеш знати, розкажу. Це добра історія… Так ось. Кілька років тому, коли я подорожувала окраїнами Ду Вельденвардена, на захід, тримаючись якомога далі від міст, селищ та сіл, я натрапила на Грімра. На той час він був усього лиш ватажком маленького племені котів-перевертнів, і в нього ще були цілі обидві лапи. У всякому разі, я зустріла його, коли він бавився з пташеням, яке випало з гнізда. Я б не здивувалася, коли б він убив нещасну пташку й з’їв її — зрештою, коти так завжди роблять. Але ні — він просто знущався з бідолашного пташеняти: хапав його за крила, смикав за хвіст, підкидав і збивав його, — Анжела зморщила ніс від огиди. — Я попросила Грімра, щоб він припинив, та він не звернув на мене жодної уваги. Тоді я відібрала пташку, а на нього наклала закляття: увесь наступний тиждень він, тільки-но відкривав рота, мав цвірінькати.
— І він цвірінькав?
Анжела ствердно кивнула, ледь стримуючи сміх.
— Я ніколи в житті так не сміялась. Цілий тиждень ніхто з котів-перевертнів не хотів ходити з ним поруч.
— Не дивно, що він тебе так ненавидить.
— А мені що до цього? Коли ти час від часу не заводиш собі ворогів, це означає, що ти боягуз або й іще гірше. Крім того, мені приємно було бачити його реакцію. Він був такий розлючений!
Мисливиця за тінню погрозливо нявкнула й іще міцніше вп’яла кігті в Ерагонову ногу.
— Може, поговоримо про щось інше? — скривившись, спитав він.
— М-м-м.
Перш ніж вони знайшли нову тему, у таборі хтось пронизливо закричав. Потім іще й іще раз.
Ерагон зиркнув на Анжелу, вона — на нього, і вони обоє почали щосили реготати.
ЧУТКИ ТА ПИСЬМЕНА
«Пізнувато вже», — зиркнула Сапфіра на Ерагона примруженим оком, коли той підійшов до свого намету. Дракон лежав, згорнувшись гігантським клубком і вилискуючи під тьмяним світлом ліхтарів, ніби купа лазурового каміння.
Вершник мовчки примостився біля Сапфіриної голови й обійняв її холодний ніс. Так вони й просиділи кілька хвилин.
«Твоя правда, — озвався нарешті юнак. — Ну, гаразд. Тобі треба як слід відпочити після польоту. Спи. Побачимось уранці».
Дракон лиш сонно кліпнув у відповідь.
Увійшовши до намету, Ерагон запалив свічку. Потім зняв черевики й усівся на лежак, підібгавши під себе ноги. За якусь мить він почав дихати повільніше, дав волю своїй свідомості й дозволив їй розпростертися за межі намету, щоб мати змогу торкнутися всього живого навколо, починаючи від комашок і закінчуючи Сапфірою та варденами. Більше того, його свідомість відчувала зараз навіть енергію якихось рослин, хоч та була бліда й ледь-ледь помітна, якщо порівнювати її з життєвими силами найдрібнішої тваринки.
Жодних думок, зосередженість лиш на повітрі, яке то заповнює, то покидає легені, і… Свідомість Вершника почали поступово сповняти сотні тонких виразних відчуттів.
Десь далеко-далеко залунала приглушена розмова чоловіків, які стояли на варті біля вогнища. Нічне повітря розносило їхні голоси куди далі, ніж вони сподівалися, а гострий слух Ерагона взагалі сприймав їх так, немовби вони були зовсім поруч.