— А як вони поглядають на тебе, опускаючи свої носи, ніби ти якась дрібнота? Куди це годиться? Ти в них щось по-дружньому питаєш, а вони хоч би хни, розвертаються й чимчикують собі геть… — казав один з чоловіків глибоким голосом.
— Так, — погодився другий. — Але їхні жінки такі вродливі. Вони — як… статуї. Одна біда, підступитись до них — зась… Справжнісінькі тобі нечіпахи!
— Це тому, Сверне, що ти бридкий байстрюк, і ніяк інакше.
— Та хіба ж я винен, що мій батько зваблював першу-ліпшу доярку? До речі, на себе глянь. З такою пикою тільки дітей лякати.
Воїн із глибоким голосом щось невдоволено буркнув і замовк. Через якийсь час хтось із них смачно сплюнув, і Ерагон почув шипіння слини на палаючій головешці.
— Я ненавиджу ельфів ще дужче за вас, — встряв у розмову третій чолов’яга, — але вони потрібні нам, щоб виграти війну.
— Так-то воно так. А що, коли вони зрадять нас після того, як усе закінчиться? — спитав той, що мав глибокий голос.
— До речі, ви чули… ви чули, що сталося біля Сейнона й Джиліда? — заторохкотів Сверн. — Вони наступали великими силами, та так настирно, що Галбаторікс не зміг їх зупинити, коли вони полізли через стіни.
— Може, він і не збирався їх зупиняти? — засумнівався третій співрозмовник.
Запанувала тривала мовчанка.
— Ось що я думаю, — порушив її чолов’яга з глибоким голосом. — Байдуже, збирався він чи не збирався, але якщо ельфи захочуть повернути свої старі території, ми з ними не впораємось. Вони дужчі й прудкіші за нас, та й магією володіють пречудово.
— Звісно. Але ж у нас є Ерагон! — заперечив Сверн. — Варто йому тільки захотіти, і він один прожене їх у ліс!
— Він? Ха-ха, та він уже більше схожий на ельфа, ніж на людину. Чекати від нього допомоги — це все одно, що надіятись на ургала…
— А ви помітили, що він завжди гладесенько виголений, чи зранку, чи вдень, чи ввечері? — знову втрутився в розмову третій чоловік.
— Мабуть, використовує для гоління магію.
— Усе не як у людей — магія на кожному кроці. Іноді навіть здається, що краще було б поховатися по печерах і пересидіти там, доки ці кляті маги один одного повбивають. Тільки б нас не займали.
— А чого ж це ти не був такий розумний, коли маги без жодного залізяччя виймали тобі стрілу з плеча?
— Ну то й що! Ця стріла ніколи б не влучила мені в плече, якби не Галбаторікс. Увесь цей шарварок через нього та його розпрокляту магію!
— Твоя правда. Але готовий битись об заклад на свою останню копійчину, що тебе все одно підстрелили б. Ти такий бовдур, що єдиним твоїм ремеслом може бути тільки війна, — пирснув хтось.
— Годі вже вам, — сказав Сверн. — А щодо Ерагона, то він урятував мені життя у Фейнстері.
— Та знаємо. Але якщо ти всоте набридатимеш нам цією побрехенькою, то будеш чистити горщики цілий тиждень, це вже мені повір.
— Але ж урятував…
— Ми самі повинні вміти себе захищати, ось у чому проблема, — озвався чоловік із глибоким голосом після тривалої мовчанки. — Країною нишпорять ельфи, маги й інші дивні створіння, а ми тільки й можемо, що сподіватися на їхню милість. Може, Ерагонові це й подобається, а от мені — не дуже. Усе, що нам зараз потрібно…
— Усе, що нам зараз потрібно, — урвав його Сверн, — це Вершники. Вони наведуть лад у всьому світі.
— Пффф… А де ж вони візьмуть собі драконів? Немає драконів — немає й Вершників! Більше того, ми навіть тоді не будемо впевнені у своїй безпеці. Я не малюк, щоб ховатись у матері під спідницею, але якщо до нас прийде Тінь, то плакали наші голови… Ніхто нас не врятує…
— Щось мені це нагадує… Ти чув про лорда Барста? — спитав третій чолов’яга.
— Я чув, ніби він з’їв власне серце, — ствердно плямкнув Сверн.
— Про кого це ви? — поцікавився воїн із глибоким голосом.
— Та про Барста ж…
— Про якого Барста?
— Ну, про того графа, що в нього маєток біля Джиліда.
— А це часом не той, що загнав своїх коней у Рамр, тільки тому, що був у кепському гуморі?
— Та той же. Кажуть, він якось прийшов в одне село й наказав усім чоловікам приєднатись до армії Галбаторікса. Ну, власне, як завжди… От тільки чоловіки з того села взяли та й відмовились. А потім ще й напали на солдатів Барста.
— Відчайдухи! — буркнув чолов’яга з глибоким голосом. — Дурки й відчайдухи!
— Але Барст виявився хитрішим. Перш ніж увійти до села, він поставив навколо нього лучників. Ті перебили половину селян, а решту віддубасили до смерті. А коли Барст зловив ватажка, який очолив спротив, то схопив бідолаху за шию й власноруч відірвав йому голову.