— Треба повертатись до табору! — сказав Міцний Молот своїм солдатам. — До півночі слід звести навколо нього два додаткові захисні рови, бо нема гарантії, що та жовтопуза кіннота не оговтається й не спробує атакувати нас знову. Ми повинні бути готові!
Копати траншеї солдатам страшенно не хотілось, але вони сприйняли наказ без жодних нарікань.
— Невже ти хочеш, щоб завтра вони були вкрай виснажені? — пошепки спитав Карн.
— Нема ради, — так само тихо відповів Роран. — Табір треба укріпити, до того ж праця буде відвертати від похмурих думок. Попереду ціла ніч, вардени відпочинуть, та й битва додасть їм нових сил. Хіба ти не знаєш?
Ретельно обмірковуючи ситуацію, розв’язуючи ті чи інші проблеми, Роран навіть незчувся, як минув день. Вардени працювали з неймовірним завзяттям — врятувавши їх від кінноти, ватажок завоював таку довіру й повагу, яку б ніколи не здобув за допомогою слів. Однак ближче до вечора з’ясувалось, що закінчити оборонні рови цього дня навряд чи вдасться. І з кожною хвилиною ватажка охоплювала дедалі більша й більша тривога.
«Як же я раніше не здогадався, що ми нічого не встигнемо?» — мало не в розпачі думав він. Та було вже надто пізно, щоб спробувати втілити в життя якийсь інший план. Залишалося одне: робити все можливе й сподіватись, що його прикра помилка не призведе до катастрофи.
На землю впали сутінки, й Роран трохи повеселішав, бо вардени несподівано почали працювати з подвійною швидкістю. Усього за кілька годин, коли в погожих нічних небесах яскраво сяяли зорі, ватажок та його вісімсот воїнів стояли біля млинів, зробивши все необхідне, щоб узяти Аруфс до завтрашнього вечора. Обвівши поглядом плоди тяжкої праці, Міцний Молот полегшено зітхнув. Він іще й досі не вірив, що варденам вдалося з усім упоратись.
— Ми славно попрацювали! — сказав Роран своїм воїнам. — А тепер — по наметах! Поспіть, наберіться сил. На світанку ми йдемо в атаку!
Вардени відповіли на це схвальними вигуками, хоч більшість із них уже ледь трималися на ногах.
МІЙ ДРУГ — МІЙ ВОРОГ
Тієї ночі Роран спав неспокійно. Про те, об розслабитись, годі було навіть мріяти — надто вже важлива попереду битва, а й думка про можливі поранення, як завжди, не давала йому спокою. Між хребтом і потилицею утворилась вібруюча грудка нервів, що виривала його з нетрів сну дедалі настирливіше.
Отож, коли на вулиці пролунав м’який, ледь чутний стукіт, Роран скочив зі свого лежака як ошпарений. У наметі стояла непроглядна темрява, було видно лиш обриси деяких предметів, та й то завдяки тьмяній смузі ліхтарного світла, що пробивалося крізь щілину вхідної запони.
Повітря було холодне й застояне, ніби Міцного Молота запроторили в якусь глибочезну підземну печеру. І котра б не була зараз година, Роран розумів тільки одне — надворі глупа ніч, така глупа, що навіть нічні тварини вже повернулись до своїх нір. У таборі спали всі, крім вартових.
Міцний Молот намагався дихати повільно й безшумно, щоб мати змогу прислухатись до всіх інших звуків. Найгучніше калатало його серце. Його удари були такі лункі, мов усередині нього хтось напнув невидиму струну лютні.
Спливла хвилина. Потім друга.
Коли Роран потроху почав уже заспокоюватись, а кров у його жилах запульсувала повільніше, навпроти намету несподівано виросла тінь, затуливши собою світло ліхтаря.
Пульс ватажка миттю прискорився, серце знов закалатало так, ніби він намагався видертись на крутий схил. Це був чужинець — ніхто зі своїх не став би будити Рорана таким дивним чином. Навіть якби ватажок проспав початок атаки або йому просто принесли якусь важливу інформацію, — вартові неодмінно покликали б його на ім’я, перш ніж насмілитись увійти до намету.
Наступної миті між запонами входу прослизнула чиясь рука в чорній рукавичці й потягнула за мотузок, котрий тримав їх разом. Роран уже збирався відкрити рота, щоб підняти вартових за тривогою, але раптом передумав. Втрачати момент несподіванки було геть безглуздо, крім того, непроханий гість мав запанікувати, якби зрозумів, що ватажок прокинувся. А паніка завжди робить ворога небезпечнішим.
Правою рукою Роран обережно дістав свій кинджал з-під згорнутого плаща, який служив йому замість подушки, і сховав зброю під покривалом біля коліна. Тим часом іншою рукою він схопився за край покривала. Коли незнайомець швидко заходив до намету, навколо його постаті утворився обідок золотавого світла. Роран помітив, що чоловік був одягнений в коротку шкіряну куртку, але не мав на собі кольчуги. Запона намету повернулась на своє місце, і всередині знову запанувала непроглядна темрява.