Безлика постать повільно скрадалася до Роранового лежака. Вдавати спокійне дихання сплячої людини ставало дедалі важче, тож якоїсь миті ватажкові почало здаватись, ніби він узагалі ось-ось задихнеться. Незнайомець був уже на відстані трьох кроків. І в цю мить Міцний Молот не витримав, кинув ворогові на голову покривало і з диким криком зробив відчайдушний стрибок, намагаючись встромити кинджал у його груди.
— Стривай! — загорлав чоловік. — Я друг, я твій друг!
Від несподіванки Роран опустив уже занесену для удару руку, і вони вдвох упали на землю. При тому, падаючи, незнайомець із блискавичною швидкістю вдарив ватажка по нирках, та так сильно, що тому аж дух перехопило. Від болю Роран ледь не втратив пам’ять, та все ж зібрався на силі й відкотився подалі від нападника, щоб тримати його на безпечній відстані. Звівшись на ноги, він знову кинувся на ворога, який ще й досі не міг вибратися з-під покривала.
— Стривай, я твій друг! — іще раз крикнув чоловік, та Роран не збирався вірити йому вдруге, натомість добряче копнув його ногою.
І все ж нападникові вдалося скочити на ноги. Він несподівано блокував удар Роранового кинджала, натомість вихопив зі своєї куртки ніж і полоснув ним ватажка по грудях. Біль був не такий уже й сильний, тож Міцний Молот лише дужче розлютився. Роздерши покривало й зваливши чоловіка з ніг, ватажок щосили кинув його на стінку намету. Мить — і обох суперників накрило важкими шарами шерсті. Пробиратися до ворога довелось у цілковитій темряві, тож Роран ледь не скрикнув від несподіванки, коли хтось наступив йому на ліву руку.
Помилка в такій ситуації могла коштувати життя. Власне кажучи, усе до того і йшло, бо таємний незнайомець різко схилився, намагаючись скрутити Роранові в’язи. Але той вільною рукою в останню мить устиг схопити нападника за щиколотку. Чоловік утратив рівновагу, брикнув ногою, ніби скажений кріль, та Роран стис її з такою силою, що той відчайдушно заволав.
Не даючи супернику ані найменшого шансу отямитись, Міцний Молот замахнувся кинджалом, проте не влучив і всадив його в землю зовсім поруч із горлянкою незнайомця. Ще одна спроба теж не принесла успіху, бо чолов’яга крутився як в’юн та ще й примудрився вдарити Рорана в обличчя.
— Хто ти? — загорлав ватажок.
— Я твій друг, — відповів нападник і немов на підтвердження своїх дружніх намірів тричі вдарив Рорана по ребрах коліном.
Тоді Міцний Молот закинув голову назад і так ударив ворога лобом у ніс, що той хруснув, мов суха гілка. Чоловік смикнувся туди-сюди, загарчав, та Роран не послаблював хватки.
— Ти мені не друг, — процідив ватажок крізь зуби й, зіпершись на праву руку, повільно спрямував кинджал убік незнайомця.
Тієї ж миті позаду залунали крики варденів. Кинджал несподівано легко пройшов крізь шкіряну куртку непроханого гостя й уп’явся в м’яку плоть. Чоловік зойкнув. Аби не випробовувати долю, Роран штрикнув його ще кілька разів і залишив кинджал стирчати у ворожих грудях.
Серце чоловіка ще билося, і Міцний Молот виразно відчував його конвульсивний рух під руків’ям кинджала. Суперник двічі спробував вирватись, та невдовзі перестав опиратися й затих, спливаючи кров’ю.
Якийсь час Роран не наважувався його відпустити. Так вони й лежали поруч — чоловік конав, а ватажок поринув у те заціпеніння, яке щоразу набігало на нього сумною хвилею, коли він убивав людину.
— Хто ти? — прошепотів ватажок, трохи оговтавшись. — Хто тебе послав?
— Я… Я майже вбив тебе… — розчаровано мовив незнайомець. Потім він захрипів, і його тіло бездиханно обм’якло.
Роран дрібно тремтів усім тілом, відчуваючи, як утома паралізує кожен м’яз.
— Зніміть із мене це! — хрипким голосом сказав Міцний Молот, знемагаючи під вагою намету, темряви й затхлого повітря.
Вардени потягли намет на себе, але звільнити ватажка їм одразу не вдалося. У розпалі боротьби суперники закуталися в намет, наче в якийсь кокон. Урешті-решт хтось найкмітливіший прорізав над Рораном товстий шар шерсті, й крізь отвір полилося мерехтливе світло.
Ватажок насилу звівся на ноги й виліз назовні. Потім трохи сором’язливо роззирнувся навкруги, бо був у самій білизні. Його ще й досі хитало.
Довкола, тримаючи напоготові мечі й списи, з’юрмились Бальдор, Карн, Делвін, Мандел і ще з десяток воїнів. Серед них одягнені як слід були тільки двоє — придивившись уважніше, ватажок упізнав вартових.
— Божечку ж ти мій! — скрикнув один із воїнів, який порпався в рештках намету й саме дістався до понівеченого тіла Роранового кривдника.