Небіжчик був величезний на зріст, мав довге кудлате волосся, зібране в кінський хвіст, і шкіряну пов’язку на лівому оці. З його розтрощеного носа ще й досі юшила кров, заливаючи нижню частину обличчя кривавою маскою. Вона повільно стікала по шиї на землю, утворюючи таку велику калюжу, аж починало здаватися, що звичайна людина не може мати стільки крові.
— Роране, — посмикав ватажка за плече Бальдор, але той ще й досі ніяк не міг відвести погляду від мертвого нападника. — Роране, послухай мене! Тебе не поранено? Роране, що сталося?
— Що? — прийшов до тями ватажок, коли схвильований голос Бальдора нарешті привернув його увагу.
— Роране, тебе поранено?
«І чого це він таке питає?» — спантеличено зиркнув Роран на себе й ледь не обімлів від жаху.
Усі його груди були заляпані кров’ю, а червоні патьоки вкривали його руки й майже всю білизну.
— Та наче ні,— відповів він, насилу вимовляючи слова. — Іще на когось напали чи тільки на мене?
Від гурту солдатів мовчки відійшли Делвін і Гемунд, винісши за собою на ковдрі чиєсь мертве тіло. Це був той самий хлопчина, котрий доправив Роранові послання.
— Ох… — вирвалось у Міцного Молота. — Ну чого ж він тут вештався серед глупої ночі?
— Я ділив з ним намет, капітане, — сказав один із воїнів, зробивши крок уперед. — Уночі він завжди виходив справити малу нужду, бо перед сном пив багато чаю. Мати сказала йому, що так він менше хворітиме… Він був гарний хлопець, капітане, і не мав би загинути через якогось підлого боягуза.
— Не мав би… — буркнув Роран, а сам подумав: «Якби він не загинув, то зараз із перерізаною горлянкою лежав би я». — То що, ніхто більше не постраждав? — спитав він уже трохи бадьоріше, підійшовши до тіла нападника.
Воїни закрутили головами, намагаючись зрозуміти, чи всі їхні товариші живі.
— Здається, всі цілі,— мовив Бальдор після нетривалої мовчанки.
— Ви перевірили?
— Ні…
— Ну то перевірте! І спробуйте нікого не будити. Солдатам треба виспатись. Біля всіх командирських наметів поставити варту!
«Міг би й раніше це зробити», — подумки докоряв сам собі Роран, почуваючись повним дурнем, коли Бальдор віддавав накази.
Біля нього залишились Карн, Мелвін і Гемунд. Четверо солдатів підняли бездиханне тіло юнака й понесли його за межі табору, щоб поховати.
Переступаючи через нападника, Гемунд ненароком зачепив носком чобота кинджал, що стирчав із грудей здорованя.
— Схоже, кіннота, з якою ти сьогодні мав справу, не так уже тебе й злякалася… — сказав воїн, відновлюючи рівновагу.
— Твоя правда, — кивнув Міцний Молот. Він дрібно тремтів, його руки та ноги були холодні як лід.
— Ось, — сказав Карн, збігавши за покривалом і накинувши його Роранові на плечі— Так буде краще. Ходімо, посидиш біля багаття, а я тим часом нагрію води, щоб ти помився. Гаразд?
Роран мовчки кивнув, бо в горлі в нього пересохло, а язик прилип до піднебіння. Маг підставив йому своє плече, і вони пішли до багаття. Проте Карн несподівано зупинився, не зробивши й десятка кроків.
— Делвіне, Гемунде! — гукнув він. — Мені потрібен лежак, стільчик, кухоль меду й кілька пов’язок. І все це негайно!
Нічого не питаючи, двійко воїнів зникли поміж наметів.
— Якщо тебе не поранено, то що це тоді таке? — насупившись, глянув Карн на груди ватажка.
Роран і собі опустив голову й побачив довгий глибокий поріз, що починався майже біля правого плеча, тягнувся через усі груди й закінчувався над лівим соском. Краї рани розійшлися десь на чверть дюйма й нагадували беззубий рот, що скривився в якійсь сумній, приреченій посмішці. Найбільше дивувало те, що поблизу самої рани взагалі не було крові: з порізу просочилась усього одна краплинка. Роран чітко бачив під своєю шкірою шар жовтого жиру, а під ним м’язи, що за кольором нагадували шмат сирої оленини.
Міцний Молот звик до жахливих ран, завданих мечами, списами й іншою зброєю, яка розсікала плоть і нівечила кістки, проте на свій поріз спокійно дивитись не міг. За час війни з Імперією він сам отримав безліч ран. До сьогодні найжахливішим був удар у праве плече, завданий разаком, коли той схопив Катріну в Карвахолі. Але цей глибочезний поріз на грудях міг цілком із ним позмагатися.
— Болить? — спитав Карн.
— Ні,— заперечно похитав головою Роран, не зводячи очей з рани.
Його серце ще й досі не заспокоїлось. Воно билось так швидко, що один удар було неможливо відрізнити від іншого.