Троє жінок миттю кинулися до дверей, вистукуючи важкими підборами по гладенькій підлозі. Тим часом Роран повів варденів через велетенські кімнати в той бік, куди вказала дівчина. По дорозі їм не раз трапились напіводягнені люди, та ніхто з них навіть гадки не мав боронитися. У палаці стояв такий галас, що Роранові аж вуха позакладало. Невдовзі його загін опинився у великій залі, посеред якої височіла гігантська статуя чорного дракона.
«Мабуть, Шруйкан», — подумав Міцний Молот, пробігаючи повз неї.
Аж раптом пролунав різкий тріск, і щось із неймовірною силою вдарило Рорана в спину. Ватажок заточився і впав на кам’яну лаву біля доріжки.
Тіло пройняв біль, просто жахливий біль. Такого болю йому ще зроду не доводилося відчувати. Роран був готовий відтяти собі руку, аби тільки хоч трохи заглушити його. Немов розпечена кочерга вп’ялася Роранові в хребет.
Він не міг рухатись… Він не міг дихати…
Найменший порух завдавав нестерпних мук.
За хвильку до Рорана підскочили Бальдор, Делвін і Брігман. Останній щось говорив ватажкові, але той нічого не міг збагнути, бо в цю мить біль став іще сильніший… Міцний Молот загарчав, напружився, та й це не помагало. З його очей мимохіть покотилися сльози.
— Роране, у тебе стріла в спині! Ми хотіли піймати лучника, але він утік… — нарешті догукався до нього Брігман.
— Як же боляче… — ледь-ледь прохрипів Роран.
— Це тому, що стріла зачепила ребро… Інакше вона прошила б тебе наскрізь. А дюйм ліворуч — і вона розтрощила б тобі хребет. Щасливчик!..
— Витягніть її!.. — мовив ватажок, зціпивши зуби.
— Не можемо… — відповів Брігман. — У цієї стріли якесь хитре вістря — воно не виходить назад. Можна хіба що обрізати. У мене є маленький досвід у цій справі, Роране. Якщо ти мені довіряєш, можу спробувати. А якщо ні, тоді ми знайдемо тобі цілителя. У палаці напевно є один або й двоє.
Роранові страшенно не хотілося потрапляти в руки Брігмана, але терпіти біль було просто несила.
— Зроби, зроби це тут… — простогнав ватажок. — Бальдоре!..
— Що, Роране?
— Бери півсотні воїнів і гайда шукати Гелстіда!.. Він не міг далеко втекти. Делвіне!.. Ти залишишся зі мною.
Бальдор, Делвін і Брігман заметушились і почали про щось радитись, але з їхньої розмови Міцний Молот почув лиш декілька слів. Спливла хвилина, і загін варденів на чолі з Бальдором покинув залу. Стало майже тихо.
Тим часом Брігман готувався обрізати стрілу. Він наказав воїнам принести із сусідньої кімнати кілька стільців, розбити їх на тріски й розвести біля статуї вогнище. Коли вардени впоралися, старий командир почав нагрівати лезо кинджала — після того, як усе закінчиться, треба було припекти ватажкові рану, щоб він не втратив багато крові.
Роран так і лежав на лаві, дихаючи глибоко, але якомога повільніше, щоб хоч якось полегшити пекельний біль. Думати про щось інше, крім болю, він не міг. Те, що сталося, чи те, що могло статися, тепер не мало для нього жодного значення. Було тільки дихання, таке повільне й обережне, аж здавалося, ніби воно кудись скрадається.
Коли четверо варденів почали зручніше вкладати Рорана на лавці, той ледь не знепритомнів. Потім чиясь дужа рука запхала йому в рот шкіряну рукавицю, а за мить ватажок відчув, як його прив’язують.
Повернувши голову назад, Міцний Молот побачив, як Брігман, тримаючи в руці мисливський ніж, стає перед ним на коліна.
Вдих…
Видих…
Час зупинився.
ЗАТИШШЯ
Роран схилився над столом, зацікавлено розглядаючи позолочений келих. Розкішну спочивальню освітлювали дві свічки й невеличке вогнище, що потріскувало в каміні, розташованому біля порожнього ліжка.
У відчинене вікно віяв слабенький солоний бриз, бавлячись тонкими білими шторами. Міцний Молот зіперся на підвіконня, підставляючи під подув вітру своє розпашіле обличчя. Внизу простирався нічний Аруфс. На перехрестях вулиць то тут, то там палали сигнальні вогнища сторожі, хоч загалом місто було порожнє — усі, хто міг, ховалися по домівках.
Коли вітрець ущух, ватажок зробив іще один ковток, перехиляючи келих так, щоб вино потрапляло прямо в горло, не торкаючись розбитих губ, бо вони й без вина постійно озивались гострим болем.
Поставивши келих на стіл біля тарілки з хлібом і м’ясом, Роран глянув у дзеркало, обабіч якого стояли свічки. Але воно було порожнє, у ньому не відбивалося навіть його стомлене, закривавлене обличчя з наполовину обсмаленою бородою. Ватажок відвернувся. Вона зв’яжеться з ним, коли захоче, а йому тим часом доведеться чекати. Це все, що він міг.