— Навіщо ж ви мене сюди послали?
— Я була змушена спробувати кого-небудь, перш ніж послати сюди Ерагона й Сапфіру. А ти завжди перевершуєш сподівання, Роране, ти перемагаєш там, де інші давно б опустили руки. Я вірила в неможливе й дуже хотіла, щоб це неможливе здійснив саме ти.
— Цікаво, чи довго я буду випробовувати свою долю, перш ніж помру, як Карн? — невесело посміхнувся Міцний Молот.
— Можеш іронізувати скільки завгодно, але заперечити свій успіх у тебе все одно не вийде. Сьогодні ти одержав велику перемогу, Міцний Молоте. Точніше, капітане Міцний Молоте. Ти заслужив це звання. Я безмежно вдячна тобі за те, що ти зробив. Захопивши Аруфс, ти убезпечив нас від ведення війни на два фронти, що, швидше за все, означало б для нас поразку. Усі вардени в боргу перед тобою, і я обіцяю — усе, зроблено тобою і твоїми людьми, ніколи не буде забуте.
— Я… якщо ви дозволите, я передам своїм людям ваші слова… Для них це дуже багато важить, — Роран говорив так, ніби все почуте мало його обходило.
— Хай буде по-твоєму, — кивнула Насуада, — а тепер давай прощатися… Ти хворий, година пізня, а ми он як довго базікаємо.
— Зачекайте, — схаменувся Роран, торкнувшись дзеркала кінчиками пальців. — Зачекайте, а чому ви нічого не кажете про те, як просувається облога Драс-Леони?
— Погано, — враз посерйознішала Насуада. — Можна сказати, що ми взагалі тупцяємо на місці. Ти б став нам тут у великій пригоді… Гадаю, не варто пояснювати, як важливо для нас захопити Драс-Леону. Якщо ми не заволодіємо цим містом якнайшвидше, то можемо втратити все, за що боролись.
ТАРДСВЕРГ — УНДЗМАЛ
«Та все з тобою гаразд! — роздратовано буркнув Ерагон. — Годі вже. Усе одно з цим нічого не вдієш!»
Сапфіра пирхнула, але все одно продовжувала вивчати своє відображення в гладіні озера. Вона покрутила головою туди-сюди, а потім важко зітхнула, випустивши над поверхнею озера невеличку хмаринку диму.
«Ти впевнений? — тихо спитала Сапфіра й розвернулась до Вершника. — А якщо вона не виросте знову?»
«Як це не виросте?! У драконів луска росте весь час! Ти ж чудово це знаєш!»
«Так, але я ще ніколи її не втрачала!»
«А я кажу: годі тобі сумувати, це ж усього лиш невеличка подряпина», — посміхнувся Ерагон і пильніше придивився до садна на лівому боці драконової морди. Рана була не довшою за кінчик Сапфіриного кігтя — на місці кількох видертих лусочок виднілась її блакитна шкіра.
Не втримавшись, Ерагон доторкнувся до неї кінчиком вказівного пальця. Шкіра була гладесенька й тепла, ніби животик щойно народженого телятка.
«Не треба, малий, лоскотно!» — знову пирхнув дракон і відвернув голову.
Вершник тихо засміявся й занурив ноги у воду, звісивши їх із каменя, на якому сидів. Вода лагідно облизала Ерагонові ступні.
«Може, садно й справді невелике, — не могла вгамуватися Сапфіра, — але його неодмінно всі помітять. Як же його не помітити? Це ж усе одно, що голий клапоть землі на вкритій снігом гірській вершині!»
Дракон скосив очі, намагаючись розгледіти свою видовжену морду й темну подряпину над ніздрею.
На цей раз Ерагон зареготав уголос, хлюпнув на Сапфіру жменьку води, але за мить зробив серйозний вираз обличчя, щоб дракон не образився:
«Та ніхто не помітить, Сапфіро! Повір мені. А навіть якщо ця подряпина й упаде комусь в око, що з цього? Невже не зрозуміло, що ти отримала її під час бою. Хіба це не героїчно?»
«Справді? — дракон іще раз повернув морду, щоб глянути на своє відображення в озері. Його луска вигравала у воді всіма барвами веселки. — А що, коли хтось із ворожих солдатів спробує влучити мені якраз у це місце? Може, попросити гномів, щоб вони зробили мені металеву пластинку, доки не виросте нова луска?»
«Ото вже точно буде казна-що!»
«Чого це?»
«Гм…» — гмукнув Вершник і знову пирснув від сміху.
«Та годі тобі кепкувати з мене! — почала дратуватися Сапфіра. — Глянула б я, що було б, якби в тебе випало або пасмо волосся, або одна з тих ваших дурнуватих кісточок, які ви називаєте зубами. Мабуть, довелося б заспокоювати тебе кілька годин!»
«Твоя правда, — погодився Ерагон. — Біда тільки в тому, що нові зуби в нас не ростуть».
Вершник звівся з каменя й попрямував до тієї місцини, де залишив свої черевики. Він ступав дуже обережно, щоб не поранити ноги об гостре каміння й розкидане на березі гниле гілляччя. Сапфіра тим часом про обережність навіть не думала — вона чалапала берегом так, що з-під її кігтів навсібіч летіло багно.