— Були часи, коли я міг пити мед і грати з друзями в кості, а те, що я нащадок Ротгара, нічого не означало. Ми могли базікати й сміятись, не відчуваючи при цьому жодних незручностей. Я не вимагав ніяких почестей, але тепер усе змінилось. Мої друзі не можуть забути про те, що я король, а мені дуже важко не помічати того, як змінилось їхнє ставлення до мене.
— Цього й слід було чекати, — сказав Ерагон, добре розуміючи стан Орика, бо й сам переживав щось подібне відтоді, як став Вершником.
— Можливо… Але мені від цього не легше! — обурено вигукнув Орик. — Життя — дивна й жорстока штука… Я обожнював Ротгара, та часом мені здавалося, що він був надто стриманий у спілкуванні з тими, хто його оточував. Тепер я добре розумію, чому він так поводився, — Орик узяв кулю грязюки обома руками й глянув на неї, похмуро звівши брови. — Хіба грімстборіт Ганел не пояснив тобі в Тарназі, навіщо потрібен Ереткнурл?
— Ні, він ніколи про нього навіть не згадував.
— Гадаю, вам і без цього було про що говорити… І все ж таки, як члену Інгейтуму, тобі треба знати все про Ереткнурл, адже це не просто сувенір… Процес створення каменя із землі — священний ритуал. За допомогою нього ми зміцнюємо віру в силу Хельзвога. До цієї справи слід ставитись шанобливо й розважливо. Створення Ереткнурла — це жест поваги, а боги карають тих, хто виконує обряд легковажно… Від каменя — плоть, від плоті — земля, від землі — знову камінь. Колесо крутиться, та ми бачимо лиш невеличку часточку цілого.
Тільки після цих слів Ерагон нарешті зрозумів, наскільки Орик схвильований.
— Шкода, що ти не взяв із собою Хведру, — мовив Вершник. — Вона б склала тобі компанію й не дала б нудьгувати. Тоді, в Брег Холді, ти виглядав із нею просто щасливим.
— Авжеж, — задумливо посміхнувся Орик. — Але вона не може покинути своїх обов’язків лиш для того, щоб мене заспокоювати. Зрештою, про який спокій може бути мова, якщо вона перебуватиме так близько від Мертага, Торнака, Галбаторікса та його триклятого чорного дракона.
— Ти нагадуєш мені відповідь на загадку, — сказав Ерагон, щоб підбадьорити Орика. — Сидить король гномів на землі й ліпить із грязюки камінь. Не впевнений, що така загадка колись існувала, але віршами вона б звучала десь так:
Рими, на жаль, нема. Та я не поет, і годі чекати від мене справжніх віршів. Можу уявити, як люди ламатимуть собі голову над цією загадкою!
— Гм… — буркнув Орик. — Тільки не гноми… Навіть наші дітлахи відгадають її за лічені секунди.
«І дракон теж», — додала Сапфіра.
— Мабуть, так воно і є,— згодився Ерагон.
А потім Вершник розпитав Орика про все, що сталося з гномами після того, як він із Сапфірою покинув Тронжхейм. Вони не бачились бозна-скільки, тож він із нетерпінням чекав прибуття армії гномів до Драс-Леони, аби дізнатися, як його друг поживає після коронації.
Орик і собі скучив, тому майже годину переповідав Ерагонові про всі ті сварки, які спалахнули між кланами гномів після формування армії й початку походу. Клани були так невдоволені війною, що навіть Орику важко було тримати їх у покорі.
— Це ніби керувати зграєю дурних качок, — пояснив Орик. — Вони завжди рухаються власним шляхом, здіймають неймовірний ґелґіт й норовлять хапнути тебе за руку за першої-ліпшої нагоди.
Ерагон поцікавився долею Вермунда. Йому вже давно кортіло дізнатись, що сталося з гномом, котрий намагався його вбити. Вершник хотів зрозуміти, де тепер його вороги, особливо найнебезпечніші.
— Він повернувся до рідного села у Фелдарасті,— відповів Орик. — Подейкують, почав добряче пиячити й нарікати ледь не на весь білий світ. Але на нього майже ніхто не зважає. Кнурлани Аз Свелдн рак Ангуін напрочуд горді й уперті. Дуже часто вони заплющують очі на дурнуваті витівки Вермунда, незважаючи на те, що інші клани засуджують його вчинки. Але замах на гостя — це те, чого гноми ніколи не пробачать. Ніде правди діти, дехто з Аз Свелдн рак Ангуін продовжує симпатизувати Вермунду, та я не вірю в те, що вони наважаться втратити прихильність решти гномів тільки заради того, щоб захистити грімстборіта, у якого немає ані краплини власної гідності. Спливуть роки, і вони взагалі відвернуться від нього. Мені казали, що Вермунда остерігаються навіть ті клани, які самі потрапили в неласку.
— Як гадаєш, що з ним буде?
— Він змириться з неминучим і зламається… Або ж одного чудового дня хтось підсипе йому в мед отрути. А вийшовши на вулицю, він може отримати ніж у спину… Словом, як ватажок Аз Свелдн рак Ангуін, він не становить для тебе жодної небезпеки.