Від цих слів у юнака потепліло на душі. Підтримка ельфійки була йому потрібна як ніколи.
Старий дракон відповів не відразу.
«Ерагон ще не дав ладу своїм думкам, — сказав він після паузи, — а сила без думки нічого не варта. Зрештою, як і думка без сили. Битву не можна виграти тільки мечем або тільки розумом. Тіло й думка повинні стати єдиним цілим, і якщо ти стоїш перед вибором, що тренувати, — то тренуй ліпше розум. Аріє, Блодхгарме, ви ж знаєте, що я кажу правду. Чого ж ви ще й досі не взялись за Ерагонову освіту?»
Ельфійка, як мала дитина, винувато опустила очі. Тим часом Блодхгарм був явно незадоволений — у кутиках його губ зблиснули гострі білі ікла.
«Арія тут виступає в ролі посланниці нашого народу, — заговорив він бездоганною прадавньою мовою, — а я та моя команда повинні захищати життя Сапфіри й Ерагона. Повір, Глаедре, це нелегке завдання. Воно вимагає бозна-скільки сил і часу. Ми всі хочемо допомогти Ерагонові, але тренувати Вершника — не наша справа, тим паче тоді, коли один із його повноправних учителів ще й досі живий…»
У свідомості старого дракона заграла злість. Вона нависла над усіма, ніби важкі грозові хмари. Звісно, фізично Глаедр нікому не міг завдати шкоди, але він залишався надзвичайно небезпечним. Усі прекрасно розуміли, що варто лиш драконові втратити владу над собою, як сила його думки розірве їхню свідомість на дрібні клапті.
Правду кажучи, спершу Ерагон був прикро вражений зухвалістю й грубістю Блодхгарма — він ніколи не чув, щоб ельф говорив із Глаедром таким тоном… Утім, хвильку подумавши, юнак зрозумів, що Блодхгарм зробив це навмисно: він просто хотів урятувати для них дракона, не давши йому можливості вкотре зануритись у безмежні глибини власного горя. Але так чи інакше, це був доволі ризикований план…
Обурений Глаедр заборсався в морі своїх думок — грозові хмари ставали все більші й більші, аж поки між ними не з’явилися перші тріщинки блискавок.
«Ельфе! — гаркнув дракон, і собі заговоривши прадавньою мовою. — Чи не здається тобі, що ти перейшов усі дозволені межі! Те, що роблю я, тебе взагалі не стосується… Ти навіть уявити не можеш, що я втратив. Повір, якби в мене не було обов’язків перед Ерагоном і Сапфірою, я б уже давно з’їхав з глузду. Тому не смій звинувачувати мене, Блодхгарме, сину Ілдріда, якщо не хочеш помірятись силою з останнім серед старійшин».
Ельф зблиснув очима, знов оголив ікла, але вираз його обличчя був на диво задоволений. Схоже, він і не збирався миритися з драконом.
«Тоді й ти, — відповів Блодхгарм, — не звинувачуй нас у тому, що ми не виконуємо твоїх обов’язків, старійшино. Уся наша раса співчуває твоїй втраті, але навіщо аж так жаліти себе під час війни з найнебезпечнішим за всю історію ворогом? Тим ворогом, який винищив твою расу, тим ворогом, який убив твого Вершника!»
Здавалося, Глаедр ось-ось вибухне від люті. Хвиля драконової злості врізалась в Ерагона з такою силою, що свідомість юнака була тепер схожа на пошматоване ураганом корабельне вітрило. Люди, які перебували довкола майданчика, взагалі покидали зброю і, скривившись, похапалися за голови.
«Жаліти себе?!» — прогарчав Глаедр, вимовляючи слова так, що кожне з них лунало, ніби вирок долі.
Ерагон відчув, як темні згустки у свідомості дракона набувають дедалі чіткіших обрисів. Було ясно: якщо Глаедр дозволить своїй злості вихлюпнутись назовні, катастрофи не уникнути.
Ситуацію врятувала Сапфіра. Її голос розітнув скаламучений вир емоцій, ніби ніж масло.
«Учителю, — мовила вона, — я дуже хвилювалась за тебе. Мені надзвичайно приємно знати, що ти нарешті відновив свою силу. Жоден із нас не зможе зрівнятися з тобою, тому нам потрібна твоя допомога. Без тебе наше прагнення подолати Імперію залишиться тільки мрією».
Глаедр роздратовано гаркнув у відповідь, але його голос був уже не такий грізний, як раніше. Схоже, лестощі припали йому до душі. Сапфіра обрала вірний шлях. Попри суворий характер, дракони майже ніколи не могли встояти перед похвалою.
«Зараз у тебе немає власних крил, — вела далі Сапфіра, не даючи йому оговтатись, — тож дозволь запропонувати тобі мої. Небо чисте й спокійне. Гадаю, тобі буде приємно здійнятись туди, куди бояться здійматися навіть орли. Ти провів у серці сердець безліч часу й, мабуть, дуже скучив за подувом вітру…»