«Пробач, але я повинен це зробити», — тихо відповів юнак.
«Якщо вже він так наполягає на цьому, — заспокоїв Сапфіру Глаедр, — то буде значно краще зробити це під моїм наглядом. Раптом знання підведуть Ерагона, я підкажу потрібне закляття і врятую його від смерті».
Сапфіра розлючено гаркнула — і її крила залопотіли в небесах. Невдовзі дракон, немов який метеорит, приземлився на майданчик біля Ерагонового намету, до смерті перелякавши варденів та ельфів, які ледве-ледве встигли вчасно втекти.
За кілька секунд Сапфіра просунула морду між запонами й витріщилась на Вершника. Дракон важко дихав, обдаючи Ерагона важким духом горілого м’яса.
«У тебе мізків не більше, ніж у кулла!» — гаркнув він.
«Гадаєш, у тебе більше!» — огризнувся Вершник.
«Он як!.. Гаразд… Ну, так чого ж ти тоді чекаєш? — закопилила губи Сапфіра. — Якщо ти повинен це зробити — вперед!»
«А що саме ти хочеш відтворити? — спитав Глаедр. — Тільки не забудь, що це має бути щось добре тобі знайоме».
Ерагон роззирнувся довкола. Здавалось, він трохи розгубився. Та вже за мить погляд юнака зупинився на сапфіровому персні, який він носив на правій руці.
«Арен…»
Відтоді як Аджихад передав перстень від Брома, Вершник ніколи його не знімав. Він став ніби частиною тіла, й Ерагон пам’ятав кожну його грань, кожен завиток. Навіть коли Вершник заплющував очі, він бачив його так само чітко, як і наяву. Та, з другого боку, юнак майже нічого не знав про цей перстень — ані його історії, ані того, як ельфи його виготовили чи яке закляття в нього вкладене.
«Хоча ні… не Арен», — зітхнув Вершник, зваживши на останню обставину.
Аж раптом погляд Вершника ковзнув руків’ям Брізінгра, що стояв у піхвах, зіпертий на край лежака.
— Брізінгр, — прошепотів Ерагон.
Меч тьмяно засвітився й поповз із піхов угору, так, ніби його підштовхував якийсь невидимий механізм. По руків’ю пробігся прудкий язичок полум’я, що розчинився в повітрі тієї ж миті, як юнак увірвав своє закляття. Брізінгр із шурхотом ковзнув назад у піхви.
«Меч, — подумав Вершник, — ось те, що треба! Я знаю про нього геть усе, і навряд чи є на світі ще якийсь об’єкт, який я зможу відтворити краще».
«Ти впевнений?» — спитав Глаедр.
«Так, учителю, — ствердно кивнув Ерагон, лиш потім згадавши, що золотий дракон його не бачить. — Але я маю до вас одне питання. Скажіть, Брізінгр — це справжнє ім’я мого меча? А якщо ні, то чи потрібно мені дізнатися справжнє ім’я, щоб закляття спрацювало?»
«„Брізінгр“ означає вогонь, — відповів старий дракон, — і тобі це добре відомо. А справжнє ім’я твого меча значно складніше, хоч не виключено, що однією з його частин є саме слово „брізінгр“ Якщо хочеш, можеш називати його справжнім ім’ям, але з таким самим успіхом ти можеш сказати й просто „меч“. Результат буде той самий, варто лише тримати в уяві образ предмета. Ім’я — це не тільки сутність предмета в наших думках… Затямив?»
«Так».
«Тоді приготуйся й починай».
Близько хвилини юнак збирався з думками. Потім він намацав в одному з найдальших закутків свідомості темний згусток і полинув до нього, щоб наповнити власне тіло енергією.
— Брізінгр! — нарешті сказав Вершник, спрямовуючи енергію в слова й перебираючи в пам’яті всю відому інформацію про меч.
Сили покинули його зі швидкістю стріли. Юнак спробував заговорити, потім поворухнутись, але закляття прикувало його до місця. Натомість піхви меча, ніби водна гладінь, взялися брижами, а поруч із ними з’явився чистий прозорий образ — ідеальна копія Брізінгра. Ерагон не знайшов жодної похибки. Ба більше, невдовзі йому почало здаватися, що копія краща за оригінал. Було таке враження, ніби він бачить самісіньку сутність меча, те, що не вдалося побачити навіть майстру, котрий його виготовив.
Помилувавшись красою образу ще кільканадцять секунд, Вершник почав поволі відпускати закляття. Меч-видіння повільно розтанув у повітрі, повернувши юнакові здатність рухатись і говорити. У наметі запанувала кромішня пітьма.
Присутність Сапфіри й Глаедра Ерагон відчув трохи перегодом. Обидва дракони стежили за ним дуже пильно, намагаючись не пропустити жодної думки, що спалахувала в його свідомості. Вони так занурились у цей процес, що навряд чи помічали щось іще.
«Якби я зараз штурхнув Сапфіру, — не без іронії подумав юнак, — то вона, мабуть, з переляку скрутилась би калачиком».
«А якби я тебе штурхнула, — невдоволено відповіла Сапфіра, — від тебе не лишилось би й мокрого місця!»