Теґ перелічив частину таких процесів: «Знищення якомога більшої кількості копій, висміювання надто відвертих викладів і, отже, поховання їх, ігнорування подібних викладів освітніми центрами, запевнення того, щоб вони не цитувалися деінде, а в деяких випадках усунення авторів».
«Не згадуючи вже пошуків цапа-відбувайла. Це стало причиною смерті не одного вісника з небажаними звістками», — подумала Одраде. Згадала древнього владику, який завжди тримав під рукою ратище, щоб убивати вісників зі злими новинами.
«Маємо добру інформаційну базу, завдяки якій можемо краще зрозуміти наше минуле, — доводила Одраде. — Ми завжди знали, що ставкою в конфліктах було визначення того, хто контролюватиме багатство чи його еквівалент».
Може, це не є справді «шляхетною метою», та поки цього досить.
«Я уникаю головної проблеми», — подумала вона.
Слід було щось зробити з Дунканом Айдаго, і всі це знали.
Зітхнувши, Одраде викликала ’топтер і приготувалася до короткої подорожі на не-корабель.
«Дунканова в’язниця принаймні комфортабельна», — подумала Одраде, входячи туди. Це було приміщення капітана корабля, останнім тут мешкав Майлс Теґ. Досі зоставалися сліди його присутності — проєктор-голостат, що показував його домівку на Лернеї: статечний старий будинок, довгий травник, річка. На нічному столику Теґ залишив своє кравецьке приладдя.
Гхола сидів у слінгокріслі та вдивлявся в проєкції. Коли ввійшла Одраде, апатично підняв погляд.
— Ви просто залишили його там помирати, так? — спитав він.
— Робимо, що мусимо, — відповіла вона. — І я виконувала його накази.
— Знаю, чого ти тут, — промовив Дункан. — І ти не змусиш мене змінити думку. Я, бодай йому біс, не огир для відьом. Розумієш мене?
Одраде пригладила одежу й сіла на краю ліжка, обличчям до Дункана.
— Ти вивчив записи, які залишив нам мій батько? — спитала вона.
— Твій батько?
— Майлс Теґ був моїм батьком. Раджу тобі вислухати його останні слова. Наприкінці він був нашими очима. Мусив побачити смерть Ракіса. «Розум на своєму початку» усвідомлював залежності та ключові колоди.
Дункан здавався здивованим. Вона пояснила:
— Ми надто довго були ув’язнені в пророчому лабіринті Тирана.
Бачила, що він сидів, дуже насторожившись. Котячі рухи свідчили про добре приготовані до атаки м’язи.
— Нема й мови, щоб ти живим покинув цей корабель, — сказала вона. — Знаєш чого.
— Сіона.
— Ти для нас небезпечний, та ми б воліли, щоб твоє життя було корисним.
— Я однаково не збираюся розмножуватися для вас, надто з тією малою скалозубкою з Ракіса.
Одраде всміхнулася, подумавши, як відреагувала б на такий опис Шіана.
— Думаєш, це смішно? — зажадав Дункан.
— Не дуже. А все ж нам, звичайно, зостається дитина Мурбелли. Думаю, це нас вдовольнить.
— Я розмовляв із Мурбеллою через комунікатор, — сповістив Дункан. — Вона думає, що стане Превелебною Матір’ю і ви приймете її до Бене Ґессерит.
— Чому б і ні? Її клітини пройшли випробування на доказ Сіони. Гадаю, з неї вийде чудова Сестра.
— Вона справді обвела вас навколо пальця?
— Маєш на увазі, чи помітили ми її наміри побути з нами, доки не вивідає всі таємниці, а тоді втекти? О, ми про це знаємо, Дункане.
— А ти не думаєш, що вона може від вас утекти?
— Здобувши когось, Дункане, ми ніколи насправді його не втрачаємо.
— Тобі не здається, що ви втратили леді Джессіку?
— Наприкінці вона повернулася до нас.
— Яка справжня причина твого візиту? Навіщо тобі зустрічатися зі мною?
— Гадаю, ти заслуговуєш пояснення наміру Матері Настоятельки. Бачиш, її метою було знищення Ракіса. Усунення майже всіх червів — ось чого вона хотіла насправді.
— Великі підземні Боги! Чому?
— Вони були пророчою силою, що тримала нас у путах. Ті перлини Тиранової свідомості посилювали залежність. Він не передбачав подій, він їх створював.
Дункан вказав на тильну частину корабля.
— А що з…
— Цим? Тепер є лише один. Поки він досягне такої чисельності, щоб знову мати вплив, людство далеко зайде своєю дорогою, залишивши його позаду. Тоді нас буде дуже багато, і ми робитимемо чимало всього самостійно. Жодна окрема сила не керуватиме всім нашим майбутнім. Ніколи більше.
Вона встала. Не дочекавшись його відповіді, сказала:
— Подумай, прошу, як би ти хотів жити в тих межах, що тобі нав’язані і які, я знаю, ти усвідомлюєш. Обіцяю допомогти тобі всім, чим зможу.
— Навіщо тобі це?
— Бо мої предки любили тебе. Бо мій батько любив тебе.
— Любов? Ви, відьми, не відчуваєте любові!
Вона якусь хвилину дивилася на нього згори вниз. Помітила, що вибілене волосся відростає, стаючи темним при коренях і знову кучерявлячись, особливо біля шиї.
— Я відчуваю те, що відчуваю, — сказала вона. — А твоя вода — наша вода, Дункане Айдаго.
Побачила, що фрименське напучування справило на нього враження, тоді обернулася і вийшла з кімнати разом з охоронцями.
Перш ніж покинути корабель, увійшла в трюм і глянула вниз на черва, що спокійно лежав на своєму ложі з ракіанського піску. Її пункт огляду містився метрів на двісті вище від в’язня. Дивлячись, заходилася беззвучним сміхом разом із дедалі сильніше злитою Таразою.
«Ми мали рацію, а Шванг’ю та її прибічники помилялися. Ми знали, що він хоче вибратися звідти. Мусив хотіти цього після всього, що зробив».
Заговорила вголос, тихим шепотом, звертаючись як до себе самої, так і до спостерігачів. Вони перебували там постійно, чекаючи, коли розпочнеться метаморфоза цього черва.
— Тепер ми знаємо твою мову, — сказала вона.
У цій мові не було слів, лише рухи, танцювальна адаптація рухів танцю Всесвіту. Цією мовою можна тільки говорити, та годі її перекласти. Щоб збагнути значення, слід пройти крізь цей досвід, але навіть тоді воно змінюється в тебе на очах. Врешті-решт, «шляхетна мета» була досвідом, який неможливо перекласти. Та, глянувши вниз, на грубу, невразливу до спеки шкуру черва з ракіанської пустелі, Одраде знала, що вона бачить: видимий доказ шляхетної мети.
Тихо гукнула йому:
— Гей! Старий хробаче! Це був твій задум?
Відповіді не було, та насправді вона її і не чекала.