Шванг’ю почала говорити, її голос збивався на гуркітливе гарчання.
— Схема цього проєкту… їхній план небезпечний. Вони можуть зробити ту ж помилку… — Не договорила.
«Вони, — подумала Люцілла. — Їхній гхола».
— Я віддала б усе, щоб знати напевно, яка в цьому позиція Ікса та Рибомовок, — сказала Люцілла.
— Рибомовки! — Шванг’ю труснула головою від самої згадки про релікт жіночої армії, яка служила колись Тирану й тільки йому. — Вони вірять у правду і справедливість.
Люцілла переборола раптове стискання горла. Шванг’ю зупинилася за крок від виголошення відкритого опору. Що ж, вона тут командує. Політичне правило просте: ті, хто опирається проєктові, мусять за ним стежити, щоб мати змогу перервати його при перших ознаках клопотів. Але там, на травнику, був справжній Дункан Айдаго. Це підтвердили клітинні порівняння та Правдомовці.
Тараза сказала: «Маєш навчити його любові у всіх її формах».
— Він такий юний, — промовила Люцілла, зосередивши всю увагу на гхолі.
— Так, юний, — погодилася Шванг’ю. — Тож припускаю, що ти пробудиш у ньому дитинну відповідь на материнські почуття. Пізніше… — Шванг’ю знизала плечима.
Люцілла не виявила жодної емоційної реакції. Бене-ґессеритка виконує накази. «Я імпринтерка. Тож…» Розпорядження Тарази і спеціальний вишкіл імпринтерки визначили конкретний перебіг подій. Люцілла звернулася до Шванг’ю.
— Є жінка з моїм виглядом та моїм голосом. Я маю провести імпринтинг на неї. Можу спитати, хто вона?
— Ні.
Люцілла промовчала. Не сподівалася іншої відповіді, але не раз відзначали, що вона напрочуд схожа на Дарві Одраде, Старшу Матір Безпеки. «Молода Одраде», — кілька разів чула Люцілла. Звичайно, вони обидві, Люцілла й Одраде, належали до лінії Атрідів зі значним генетичним спадком потомків Сіони. Рибомовки не мали монополії на ці гени! Та Інші Пам’яті Превелебної Матері, навіть з їхньою лінійною селективністю і обмеженістю лише жіночими предками, забезпечили її важливими вказівками щодо повного обрису проєкту гхоли. Люцілла, покладаючись на досвід Джессіки, похованої під генетичними маніпуляціями Сестринства впродовж п’яти тисячоліть, відчувала глибокий страх, який напливав із цього джерела. Це був знайомий взірець. Він викликав таке сильне почуття приреченості, що Люцілла автоматично перейшла до літанії проти страху, як її вчили при першому введенні в ритуали Сестринства.
«Я не повинна боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».
До Люцілли повернувся спокій.
Шванг’ю, частково відчувши це, дещо знизила захисний бар’єр. Люцілла не була тупоголовою, не належала до почесних Превелебних Матерів з порожнім титулом і підготовкою, насилу достатньою, щоб діяти, не соромлячи Сестринство. Була справжньою, і від неї годі було приховати деякі реакції, навіть якщо це реакції іншої Превелебної Матері. Дуже добре, нехай вона збагне повноту протистояння цьому безумному, цьому небезпечному проєктові!
— Не думаю, що їхній гхола доживе до Ракіса, — промовила Шванг’ю. Люцілла вдала, що її це не зацікавило.
— Розкажи мені про його друзів, — попросила вона.
— У нього немає друзів, лише вчителі.
— Коли я з ними зустрінуся? — Вона не зводила очей із протилежної галереї, де Патрін ліниво сперся об низьку колону, тримаючи напоготові важкий лазеростріл. З раптовим потрясінням Люцілла усвідомила, що Патрін стежить за нею. Патрін — посланець башара. Шванг’ю, очевидячки, побачила і зрозуміла це послання. «Ми стережемо його!»
— Здогадуюсь, що ти прагнеш зустрітися з Майлсом Теґом, — припустила Шванг’ю.
— І не тільки з ним.
— Не хочеш насамперед налагодити контакт із гхолою?
— Я вже налагодила контакт із ним. — Люцілла кивнула в бік обгородженого дворика, на якому майже нерухомо стояв хлопчик, дивлячись на неї. — Він розважливий.
— Про інших я маю тільки звіти, — сказала Шванг’ю, — але підозрюю, що він найрозважливіший з усієї серії.
Люцілла придушила мимовільне здригання, викликане готовністю грубо заперечити словам і поведінці Шванг’ю. У них не було навіть натяку на те, що дитина внизу належить до людської спільноти.
Доки Люцілла це обдумувала, хмари закрили сонце, як часто буває тут о цій порі дня. Холодний вітер повіяв над стінами Твердині, закружляв у дворику. Хлопчик відвернувся і почав вправлятися швидше, щоб зігрітися.
— Куди він іде, щоб побути наодинці? — спитала Люцілла.
— Найчастіше до своєї кімнати. Пробував учинити кілька небезпечних вилазок, але ми відбили йому охоту до цього.
— Мусить дуже нас ненавидіти.
— Я в цьому впевнена.
— Мені доведеться зайнятися безпосередньо цим.
— Очевидно, імпринтерка не сумнівається, що зуміє подолати ненависть.
— Я думала про Гізу. — Люцілла кинула Шванг’ю значущий погляд. — Мене дивує, що ти дозволила Гізі зробити таку помилку.
— Я не втручаюся у нормальний процес підготовки гхоли. Якщо хтось із його вчителів обдаровує його щирим почуттям, це не моя проблема.
— Привабливий хлопчик, — сказала Люцілла.
Вони постояли ще трохи, стежачи за тренуванням гхоли Дункана Айдаго. Обидві Превелебні Матері ненадовго задумалися про Гізу, одну з перших учительок, привезену сюди в рамках проєкту гхоли. Ставлення Шванг’ю було простим: «Провал Гізи забезпечило саме Провидіння». «Шванг’ю і Гіза ускладнили моє завдання», — це все, про що подумала Люцілла. Жодна з жінок ні на мить не замислилася про те, що ці міркування підтверджують їхні переконання.
Спостерігаючи за хлопчиком на дворику, Люцілла стала по-новому оцінювати те, чого насправді досягнув Тиран Бог-Імператор. Лето ІІ використовував незліченні втілення цього гхолотипу впродовж тридцяти п’яти століть, одного за одним. А Бог-Імператор Лето ІІ не був звичайною силою природи. Він був найбільшим джаггернаутом в історії людства, що проїхався по всьому: по соціальних системах, по природних і неприродних протистояннях, по формах правління, по ритуалах (як заборонних, так і зобов’язливих), по релігіях — поміркованих і екстатичних. Гнітючий тягар переходу Тирана нічого не обійшов увагою, навіть Бене Ґессерит.
Лето ІІ називав це Золотим Шляхом, а гхолотип Дункана Айдаго, що вправлявся зараз унизу, був важливою постаттю у цьому переході. Люцілла вивчила звіти Бене Ґессерит, ймовірно, найкращі у світі. Навіть сьогодні на більшості старих Імперських Планет новопошлюблені пари досі бризкали водою на схід і на захід, промовляючи місцеву версію молитви: «Хай твоє благословення спливає на нас із цієї пожертви, Боже нескінченної сили й нескінченного милосердя».
Колись до такого ритуалу змушували Рибомовки і їхнє приручене священство. Та потім він поширився сам собою, ставши загальною внутрішньою вимогою. Навіть найбільші скептики казали: «Що ж, це не завадить». Це був здобуток, яким із роздратованим благоговінням захоплювалися найвидатніші релігійні інженери з Міссіонарії Протектіви Бене Ґессерит. І за п’ятнадцять століть, що минули від смерті Тирана, Сестринство не спромоглося розблокувати центральний вузол цього приголомшливого здобутку.
— Хто відповідає за релігійне виховання хлопчика? — спитала Люцілла.
— Ніхто, — сказала Шванг’ю. — Навіщо? Якщо він пробудить свою первісну пам’ять, матиме власні ідеї. Ми займемося ними, коли настане така потреба.
Хлопчик унизу закінчив тренування. Не дивлячись на спостерігачок з галереї, покинув обгороджений дворик і ввійшов у широкі двері ліворуч. Патрін теж залишив свою сторожову позицію, не кинувши й погляду на Превелебних Матерів.