Мені не сподобалося його питання: тенькнуло мені в голові: невже мистець моїх зусиль не розуміє… чи мо' й справді нікому мої альбоми не потрібні… каміння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса ні сьогодні, ні завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську потребу?
— Чого ж, — відповів я йому, заспокоївшись. — Усе це потрібне насамперед мені й ще моїм дітям. Хіба цього мало? Я собі думаю: без цього, що тут намальоване, власне без тих днів і років… го-го, не одного року, поки я малював, не зміг би набутися в житті, як на весіллі. Ми щойно про це говорили, що ні?
Художник мені не вірив.
— Але ж є фотоапарат. Цок — готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою?
Чи він перший про це говорив? Чи мало цікавих і скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвіницю чи руїни корчми з передминулого століття… чи мало радили: цок — і фотографія готова. Тим цікавим і скептичним я не відповідав, то марна робота, а Бережанові пояснив:
— Фотоапарат — німа ніч, йому байдуже, що фотографувати — церкву чи орендарську корчму. Мені ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявілим земля, певно, ствердла від пролитих доль. Розумієте? — Я боявся пишноти в словах, одначе докінчив. — Коли малюю… в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дірявому куполі і близько до мальованої криниці.
— Коли ви встигаєте, Вербеню? — Бережан все ще сумнівався.
— День, як море, — відповів я. — Вставав у неділю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потім у старий «Москвич») жінку з дітлахами і рушав на села і в міста. Коли рано встаєш — багато встигаєш. Що, може, ні?
Він міряв мене очима… міряв, певно, мої дні і роботи.
Котрогось вечора, будучи в голуб'ятні, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимові вечори історичної повісті Андрія Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собі зробитися письменником.
— Що ж далі, Вербеню, було? — брав мене Бережан за руку й заглядав ув вічі, і світилось ув його очах людське співчуття. — Боже, мій Боже, — хитав він головою, — душа хлоп'яча прокинулася, як бриндушка вибухла білим цвітом, а навколо ні промінчика, щоб не осліпнути в пітьмі. Тільки вила й гній… тільки… — він жалів мене запізнілим, але щирим жалем.
— Ну, чого аж так сліпно, аж так погноєнно, — промовив я, зворушений його жалем. — Це так нині пишуть ті, які виставляють себе за мудрих вчителів, за мойсеїв із Москви, що в тридцять дев'ятому засвітили нам світло, бо нібито тут панувала суцільна ніч і чавкала її пітьма, як болото в чоботі. Інша річ, Майстре, що мойсеї потім тотими свічками припалювали нам у криміналах п'яти, але це, правда, з іншого євангелія. Насправді ж так не діялося, не чавкала ніч, як болото в чоботі, бо якби була тут правда, то хіба б ми вижили, хіба б ми не подуріли, не осліпли, не перехрестилися б на поляків, на швабів чи на румунів, бо нас гнули в ці сусідські каблуки, бо хіба в пітьмі ми всі не стаємо чорними?
В читальні, в «Просвіті» була бібліотека — я її швидко проковтнув, потім нипав по селу з торбиною і випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у неділю, коли ґазда з ґаздинею приходили з церкви, і не на вибір робив, а брав конкретну вулицю і ходив хата від хати. Я боявся, що на котрійсь вулиці, в якійсь хатчині причаїлася особлива книжка, і коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку ніколи не буду бачити, не прочитаю її, навіть не торкнуся до неї.
Я цоркав клямкою, ставав біля порога, чемно вітався з ґаздами молодими, а старих — цілував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хаті якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував ґазду про книжки, а очі мої, як шпаркуваті злодії, бігали й нишпорили по столі, по лавицях, зазирали на піч й на припічок… очі шукали причаєних книжок. І що, гадаєте, їх не було? Рідко в якій хаті нічого мені не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким і коли переписані старі співанки й коляди.
Різна це була духовна пожива, нерівнозначна, овес, перемішаний з половою: книжки, про які тепер кажуть, що вони художні, видання отців Василіан із Жовкви, євангелицькі брошури американського друку, писання Донцова і Леніна, календарі й книжки пожиточні, що їх видавали в Коломиї, збірники казок і несподівано траплялися розрізнені томи Михайла Грушевського або «Записки Наукового товариства імені Шевченка».
Я, на жаль, не розпитував, не доріс до таких питань, якими шляхами ці книжки під сільські стріхи примандрували, як вони пережили війну, пацифікацію; деякі з них були новенькими, шанованими, схоронені за образами й самі, мабуть, до святих образів прирівняні, а більшість — обшмулені по краях, просякнуті жовтизною часу або ж поплямовані рудизною — гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сільських хатах вони жили разом із людьми, чогось людей вчили, від чогось застерігали, когось проклинали або й труїли трутизною — і разом із людьми вмирали.