— Ви читали їх без розбору… без системи? — запитав мене Бережан. Ні, він таки був смішний, цей львівський художник. Я нагадаю: вікова різниця між нами десь на десять років, а це, виявляється, цілий океан часу, прірва, береги океану начебто чимсь схожі між собою і водночас — відмінні. Я колись був на Чортовій горі, це недалеко від Черчена в маленькому заповіднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишніх лугах, і лише на горі вони збереглися з-перед тисячоліття. Очевидно, я теж родом із тієї гори, тому Бережан задавав мені наївні питання.
— Яка могла бути система, пане мій львівський, — я засміявся, і мені баглося розповісти про Чортову гору. — Яка, питаюся, могла бути система в хлопця, який пасе худібку й читає випрошену книжку під «бузьком» на голові, що його робили з мішка, коли йшов дощ?
— Я пам'ятаю… мені мама теж робили «бузька» з мішка, коли падав дощ. Я прецінь теж пас корівчину, — признався Бережан.
Я подумав, що багато з нас іще недавно були пастухами… це так романтично і так сумно… і так мене серце болить, що ми витрачали свої сили лише для того, щоб не розчинитися в пітьмі, щоб не зникнути. Якась кара Божа… так, кара, бо й нині цієї сили ще потрібно.
— Виходить, щось спільне залишилось поміж поколіннями: бодай спогад, що ми колись пасли корів. — Ні, це не була з мого боку іронія. Мені хотілося Бережана обняти. Я любив, незважаючи ні на що, свої пастуші роки й залюбки розповідав про них дітям, а тепер ось — онукам, бо вважаю, що якраз вліті на вигорілому пасовищі, а потім на стернищах, коли гусне серпень, а згодом на всіх покосах і кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до землі, а цілий світ стає прозорим, мовби він плаває у небесній чистій воді, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гімназії та університети. Що зробиш…
— Ні, я недовго пастушив, — Бережан гейби засоромився тією давньою простою роботою, і це мене засмутило. — У нашому селі була школа ще від «Франца-Йосипа», семирічка. До старших класів я чимчикував до сусіднього села. Не було, отже, часу на пастушення. А потім я ще брав уроки у вчителя малювання. Він, власне, виявив мій хист до пензля.
— В мене хист до писання ніхто й не пробував намацувати, — все ж таки я поскаржився. І була це, мабуть, запізніла скарга на Єву Єжанську, яка висміяла колись моє «письменництво» перед цілим класом. Я так і сказав Бережанові. — Вас учили професори в школі, а мої професори — тії ґазди, що давали мені книжки.
— Чи книжки, які ви випозичували в людей, назад повертали? — спитав Бережан. Тінь майнула на його лиці, а очі мимохіть скосилися на мої стелажі.
— Ну, що ви… з тих давніх книжок практично залишилися одиниці, — відігнав я підозріння. — Я позичав переважно стільки, скільки міг прочитати за тиждень. Наступної неділі розносив їх назад. І знову цілував руки бадікам і дякував, і, мабуть, під час дякування краплилися в очах сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо ґазди часом добріли і книжку мені дарували. Але рідко так траплялося, бо книжки таки направду мусили жити в хаті, як жили святі образи, як різьблений на сволоку хрест. Я підозріваю, що книжки в багатьох… отут у Черчені й поза Черченем лежать на столі чи встромлені за образи не лише для читання, а насамперед для присутності… нібито в хаті в образі книжки присутній добрий дух.
— Ну, це ви даремно… даремно ідеалізуєте книжку, якщо можна так сказати, — не погодився зі мною Бережан. — Є ж бо книжки, що схожі на демонів. Або ж на розкладені трупи, що наморочать землю смородом. Або ж, як клубище гадюк… і сичать вони, бризкають трутизною.
— Так і є. Книжки, як і люди, різні, — підтакнув я. Мене втішило, що Бережан любить говорити про книжки, вміє, мабуть, їх розпізнавати, хоч як тяжко іноді розпізнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а всередині — вовк. — Остільки є книжки різні, як різні є люди, — продовжував я, — то за «перших совітів» у тридцять дев'ятому році людей почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова влада, комісари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для постраху. Я теж палив… Я спалив, правда, свою першу бібліотеку таємно: вночі розпалив у печі, а не в грубі, узяв кочергу й по одній книжці метав у вогонь. Книжки горять поволі, важко, вони корчаться в полум'ї, як живі істоти, як птахи, чорніють, а ти їх довбаєш зверху кочергою і теж чорнієш душею.