Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспівував, а сам у душі плакав, сльози в горлі клекотали, як окріп, а мої хлопці ніяк не могли второпати, чому їхнього батька розтрушує дрож і чому ми молимося за Україну посеред полів, адже Україна — ви самі, тату, нас учили, скрізь, є вона в дереві, в зелі, у сонці, у слові, в краплині дощу, і чи не можна, тату, молитися за Україну вдома перед образами… ну, може, молитися не вголос, а так, щоб Бог почув, а щоб до колгоспного голови Чобота чи до дільничного міліціонера пташка з молитви не долетіла… вони ж бо її застрелять, а нас — на Сибір.
Мої хлопці мали рацію: Бог приймає молитву скрізь, і церкві, і перед образами вдома, і в саду, коли сходить сонце, і ніякий колгоспний Чобіт не має сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва чистіша і глибша, вона в полі сіється як дощ… так, сіється, бо велика в наших душах спека; спека, зашкарубла потрісканим коржем, і останнє зіллячко у ній в'яне, душа, як каня дощу, цю молитву випрошує… і дощ припускається. Крім того, серед житів ми ближче наблизилися до Бога й до України… й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила мене з дітьми в поле, і поле ставало моїм спільником.
Я учив моїх хлопців:
— Ану візьміть, один із другим, з-поміж жита по грудці землі… чуєте, яка вона, наша земля, на дотик, як її тепло струмениться, переливається у вашу кров. Чуєте? Це і є Україна.
Пощо це все я оповідав Бережанові? Хотів похвалитися своїм патріотизмом? Розвіював Бережанові підозріння про зрадливість пшеничних нетрів, де нібито попід межами стрижуть вухами, підслуховуючи, зайці? Чи домальовував у його уяві свій таки власний портрет на тлі скісних ниток дощу?
— Добра ваша школа, Вербеню. Добра… хоч, може. дещо зромантизована. Та що зробиш, коли мусимо ховатися з своєю сльозою і молитвою. Такі часи. — Він довго мовчав, і мені здавалося, що його зморює сон. Дощ шумів напливами, як некошені трави. — Тільки чи ті грудочки, про які говорите, — обізвався він згодом, — не розсипалися поміж пальцями, а вітер підхопив пил, і ні сліду, ні знаку. А ви кажете: Україна. Га?
Нам було затишно сидіти в копиці, тепло; його плече опиралося в моє; сіно, відволожене дощем, пахло й п'янило, як стародавній трунок; нам, здавалось, було чути, як під струменями дощу на покосі вистрілювали й росли жовтодзюбі перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави — душі наші були чутливі, немовби тисячі струн єднали нас із кожною бадилинкою.
Я не поспішав Бережанові відповідати. Чому, зрештою, мають обходити заїждженого львівського художника мої діти? Звичайні вони люди. Ну, може, не мають, як каже моя Олена, в носі рою мух, як має їхній тато, але що з того? Один — інженер у Львові, другий бухгалтерує у Рогачі, в райспоживспілці. Катерина, донька, в колгоспі порається коло землі. Та ні, нічого не пропало з того, що я їм у душу вклав, нічого не розсипалося в порох, і вітер нічого не розвіяв. Ми не торбарі якісь діряві, ми прецінь Вербені.
— Забуваєте, мабуть, Майстре, — таки мусив йому відповісти, — як напластовується родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корінець до корінця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще — листя опаде, а ще — Божа роса — і вже нуртує жива земля, вже весна її будить.
— Я вас розумію, Вербеню, і образити не хотів, — сказав Бережан. — Лише спало мені на гадку стосовно гумусу: світ пливе мимо нас широким річищем, корабель його освітлений аж хапає за очі, ілюмінатори відчинені в космоси, в безмежжя людської мислі, а ми… а ми сидимо, не помічені з корабля, в копиці сіна і боїмося, щоб вітри не здули гумус… власне, ми не сидимо, ми розпластані, розіп'яті й прибиті цвяхами до гумусу, бо інакше станеться тут пустеля.
Він так і сказав: «Станеться тут пустеля».
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
А ще я був у Черчені «своїм» через те, що мене тут люди впізнавали; вони пильно обмацували мене поглядами, у їхніх очах здивовано засвічувалось, як далекий полумінець скіпки, не то здогад, не то пригадування, і тільки вроджена селянська несміливість стримувала кожного з них спитати мене: «А де ти, чоловічку, так довго барився?»