Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оці люди на вулицях і на подвір'ях, в полях і на всіх дорогах колись мене бачили, розмовляли зі мною, і коли я був голодний — ділилися хлібом, а коли був спраглий — виносили до воріт кухоль води; виходило, що колись (Коли? В якому столітті?) я їх малював чи принаймні збирав у свою пам'ять рисочки з їхніх облич, і збирав зблиски з їхніх очей, і злети й насупленість їхніх брів, і сльози збирав із їхніх зморщок, і збирав веселі усміхи з їхніх губ. Я тільки не знав, і черченські люди не могли мені в цьому незнанні допомогти, куди я зібране відносив і на що його витрачав.
Якось мені снилося, що я вже розчистив ціле обличчя, а не лише двоє очей страдника на стіні Святого Духа; мені явився старий чоловік із аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна чорна і глибока зморшка, як борозна виорана на високому чолі; а грива сивого волосся рвійно відкинута назад; а зрештою, голові старця була відкинута напружено назад, немовби він моцувався, жадаючи вирватися з того місця, яке йому призначив на стіні ізограф. Старець не просто виривався, він криком ревів на цілий світ; його конвульсійне роздертий рот, розкуйовджена випнута вперед біла й закривавлена борода, посірілі губи, стирчкуваті брови, а найбільше оте живе праве око і страшна кривава яма на місці ока лівого — усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гніву й водночас передсмертного жаху. Людина на стіні, вмираючи, витерплювала пекельні муки й випльовувала з горлянки, вочевидь, люті прокльони а чи кличі.
Таке мені снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника; я був ущерть, по горло, як дзбан із розтопленою смолою, виповнений лютим ревом і жахом, мене боліло усе тіло, і волосся на мені дибилося, і я сходив потом, і щоб від мук порятуватися, мені стріляло в голову або ж втекти від страдницьких очей і більше до них не повертатися, або ж їх чимсь засліпити, або ж вишкребати скальпелем. А ще хвилинами баглося й мені завити з болю, і я мусив зціплювати зуби, щоб виття не вирвалося на волю, зате стогін мене потрясав. Я, певно, божеволів, бо котроїсь хвилини мені немовби розкрилася ціла стіна, штукатурка з неї осипалась, і я уже знав, від чого у муках умирає оцей старець. Його обличчя видавалось мені знайомим, немовби вчора я зустрічав його на стежках у колгоспній пшениці; я витирав тампоном його криваві сльози і тамував біль, тулячи долоню свою до його чола, і в думці просив Бога швидкої для нього смерті, бо не було кінця його стражданням.
Виходить… виходить, що начебто я сам малював його на церковній стіні?
Я? Я був тим ізографом давнім, що збирав у Черчені людські риси, вдачі, сльози, болі, гріхи й покаяння, бо інакше не посмів би (та й не зумів би) намалювати страждання і клич на стіні. Виходить, Господи, що все на світі повторюється, люди в Черчені теж повторилися, і тому вони мене впізнають.
А чи направду, Господи, я сходжу з розуму від страдницьких очей, від чужого болю?
Я й не сподівався, що в тишу черченських полів у пору, коли до жнив іще не близько, а косовиця на луках уже минулася, щоднини входять, немов у широкий, до дна прогрітий сонцем і пропахлий розімлілим зелом розлив води, численні гурти людей: запізнілі косарі, що котилися роверами на свої лісові ділянки; галасливі, як шпаченята, табунці дітлахів, котрі по-давньому босоніж мчали до Золотої Липи купатися; з самісінького ранку, немов тії ткацькі човники, туди-сюди снували сапальники на буряках; у післяполуденок розстрілював польову тишу своїм тарахкотінням трактор, що причепом пригойдував із ферм чергову порцію гною — величезне його купище руділо й парувало на краю поля обіч вільхового гайка; раз на день на височенному сухореброму коні появлявся «польовий», тобто колгоспний польовий сторож на прізвище Факадей — миршавий з вигляду чоловічок із «льорнетою» на грудях; шкапища його, наче спеціально тренована, дибала стежкою нечутно, ніби була взута в м'які постоли. Факадей зрідка зводився на заржавілих стременах і, витягуючи довгу й тонку шию, озирав біноклем поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково одурілі від любові молодята не витолочують пшеницю. У моєму етюднику є кілька наспіх накиданих штрихів до портрета Факадея, я навіть подумав, що він із своєю шкапою, довгою шиєю, на якій стриміла продовгувата, як огірок, голова, схожий на Дон-Кіхота… такий собі черченський Дон-Кіхот, у котрого, однак, нема в очах донкіхотського стремління творити добро; в довгій його вертлявій шиї, в постійному озиранні, у підозрілому прицілі маленьких очей нишкло щось собаче, сторожинецьке.
Котрогось дня Факадей помітив, що я його малюю, схоплюю, як кажуть, на ходу, бо під'їхав до мене на своєму Росінанті й з висоти сідла спитав, як деркачем проскрипів: