Та це було потім, а того дня, коли почав над ним працювати, сидячи на березі Золотої Липи, про неприємності я не мав і гадки, навпаки: працювалося легко, барви «давалися в руки», як любив говорити мій старий учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвінка; чиста синява неба, що доокружно єдналося із землею, і разом, небо й земля, напинали немовби велетенський намет, посередині якого сидів я з своїм етюдником, вливалося тихим спокоєм мені в душу й голубизнило ціле тло пейзажу. Легкий вітерець — радше подих польовий, зрідка ворушив крилом, і тому маки, якби виціловані — де блідо-рожеві, де зовсім бліді, а де яскраво червоні хилилися мені навстріч і розкривалися, щоб їхню красу ухопив пензель.
Поява цієї красивої молодої жінки довершувала та освячувала мій «Рожевий смуток»; я підозрюю, що якраз од неї передався на мій пейзаж її невиказаний, затаєний смуток, якась… весела надщербленість. Згодом, згадуючи нашу польову зустріч, я спершу бачив перед собою кущик розгнівано-червоних маків, що виростали на посміховище з іржавих щілин покинутої сівалки, а вже потім появлялася в моєму спогаді вона.
Її звали Марійкою, Марією Рибкою; було їй, мабуть, за тридцять, але роки ніякої ролі тут не грали, та й визначити їх могла хіба що ворожка: чорнява Марійчина краса, струнка мініатюрність її стану, жвавість рухів, усміхнене личко робили її схожою на «вісімнадцятку», і тільки згодом, придивившись (а чи відчувши?), помічаєш, що в циганкуватих її великих очах час від часу спливає на поверхню смуток, котрий умить висвітлює ціле її лице з пережитими роками, вирізьблює гіркоту в кутиках губ і зморшки біля очей. А так, на перший погляд, вона була юною і в'юнкою, яку і в руках не втримаєш — вирветься, втече, і сміх за нею покотиться: лови!
Вона появилася на стежці, що підскакувала понад Золотою Липою: чимчикувала з поля в село. Боса (легкі капці тримала в руці!), у білій хустині, пов'язаній по-молодицькому, в розхристаній (аж усі перса було видно), злегка покрапленій вишивкою кофтині й у короткій спідниці була подібна на польову мавку. Я так і сказав їй (банальщина, звичайно), мимоволі любуючись її розпашілою мініатюрною красою.
— Хіба мавка гасає по полю з мотикою? — засміялася, одначе, невесело, жбурнувши ненависно сапку на край берега; сапка задзвеніла й бризнула сріблом.
— Хто ж ви така? — мало не плеснув щось не вельми оригінальне, як звичайно говорять чоловіки красивим жінкам.
— Я — Рибка Марія. Не чули-сте? — Була направду заскочена, що я дотепер не чув її імені. — Ланкова тутейша. Раз мене не знаєте, то ви газет у руки не берете. Вирощую, як це пишеться в газетах, високі врожаї кукурудзи й буряків. Маю два ордени Леніна й Трудового Червоного прапора, їздила-м неодноразово на сільськогосподарські виставки до Москви й Києва, сиджу в усіх, які тільки є, президіях за червоними столами, — говорила вона, не то глузуючи з себе, не то справді собою пишаючись. — Зате я вас знаю… — Марія обійшла навколо мене, зблизька й здалека, нахиляючи голову, немов чорнявий якийсь звірок, приглядалася до мого малювання. — Я знаю, що в Святому Дусі сидите замкнені, щось там шукаєте, відкриваєте… щось… Не скажете, що? Ціле село про це балакає.
— Мистецтво — завжди загадка, а тим більше в церкві посеред Страдчої долини, — відповів їй.
— Це, мабуть, нудно і… трохи страшно щоденно нидіти в замкненій церкві й вишукувати тайни… вишукувати десь поміж камінням, під штукатуркою старі образи? — випитувала Рибка і чарівно, вже зовсім несумно посміхаючись. Маленькі уста, ямки на смаглявому личку, злегка кирпатий ніс, веселі чортики ув очах відверто манили до себе, заворожували; вона, здавалося, стояла доступна, варто було тільки її обняти, й уже прилинула б до тебе, затріпотіла б дрібно (бо ж недурно зветься — Рибка!). Я, мабуть, піддався її чарам, бо сказав легковажно:
— А ви зберіться та й постукайте у церковні двері, вони вам відчиняться. Допоможете відгадувати тайну Святого Духа. Згода?
— Ні, мені не можна до церкви, — посмутніла й покрутила головою. — Я, прецінь, — партєйна і повинна боятися церкви, образів, як дідько свяченої води. Так мене вчили ще в школі, потім — у комсомолі, ну, й коли до партії записалася. Питалися, до речі, мене на бюро: «Чи висять, Марічко, у вас вдома образи?» «Висять, — кажу, — але то мамині. Коли ж заміж вийду, то обійдуся без святих у хаті», — відповіла-м.