Ось так я жив і мався, добродію мій Василю, до сьогоднішнього літа й, певно, вмер би я нерозпізнаним, непомітним, вічним колгоспним фірманом, котрий, правда, вже три роки, як пішов на пенсію, якби не зачастила до мене ночами небіжка моя Парася. Я відділився від сина Григора, його новий чворак виблискує вікнами попри саму дорогу, а моя стара халупчина відступила вглиб подвір'я поміж дуплаві яблуні, поміж кропиви й лопухи й запалася по віконця у землю. Григор уже не один раз замахувався на халупу, мовляв, переходьте жити, тату, до моїх покоїв, а я не піддаюся… а я, бувало, стану в хатчині на порозі, візьмуся обіруч за одвірки — тримаю начебто стариню на своїх плечах… тримаю і прошу синиська, щоб мені й хаті дав спокій, добре мені тут під низькою стелею, під сволоком, що на ньому хрест викарбуваний, панує тут спокій, світ колгоспний тече собі вулицею, торохкотить тракторами, десь там на стовпі радіо то співає, то грає, то обіцяє щасливую жизню, а мене це анітрохи не обходить, я своє відробив із кіньми, тепер хіба на городі картоплю підгребу та поможу сіно скидати в пластянки чи покривуляю за хлібом до кооперативи. Взимі, коли сніги засипають хатчину попід стріху, я годинами сиджу коло грубки, коло відчинених дверцят… у відчинених дверцятах весело потріскує вогонь, тепло стає густим, як козяче молоко (і пахне тепло димом)… і так я собі дрімаю, аж поки грань не береться сизістю.
Це називається старістю, угасанням, добродію мій Василю, правда?
Ночами, однак, я не сплю, сон десь запропащується, тоне в снігах, як поранений заєць, або ж блукає поміж хатами й деревами, я лежу в темряві на старосвітській своїй твердій постелі під кожухом, очі встромлю у стелю, а думки розмотуються-розтікаються на всі боки й у всі часи, я за ними шкутильгаю, придивляюся до спогадів начебто збоку й зверху і наново переживаю давно пережите.
На світанку сон таки зморює мене, а спогади змотує в клубок до наступної ночі… я засинаю, як дитина в колисці… в колисці пливу собі й пливу в бездонні тихі глибини, де нічого нема, окрім тепла, спокою і білої німотності; я не знаю, білий сон, що межує з тихою смертю, триває, годину, дві чи три або й лише кілька хвилин, зате знаю, що раптом задеренчить шибка у вікні, немовби б'є у неї дзьобом нічний птах, і чую Парасин голос: «Це я, Іване, відчини». Я накидаю на плечі кожушину й відсуваю на дверях рублець, що служить замість замка, і Парася переступає поріг… потім сідає на лаву обіч стола і, підперши обома руками голову, довго дивиться на мене. Я сплю чи не сплю, мариться мені це чи відбувається наяву, хто розділить, де межа марення, сну, а де справжня дійсність. Я ж добре пам'ятаю, що жінки нема, вона давно вмерла, вже дубовий хрест похилився на її могилі, а вона, проте, сидить біля стола, як жива, у вишиваній весільній сорочці, у намітці, у червоних чоботях — у цій красній вбері казала себе поховати, бо нібито родичі на тамтому світі її не впізнають. «Ну чо' ти, Парасю, товчеш собою? — запитую її з постелі. — І вчора приходила, й позавчора?» «Бо тримаєшся верхнього світу, Йване, мов-бис не набідувався, не нагарувався в колгозі, нібито очікуєш на якусь прийдешню радість? — відповідала на те. — А вже, чоловічку, ніякого прийдешнього не буде, вже все, що мало статися, — сталося, все, що ти мав у житті зробити — тобою зроблено. Пора тобі вибиратися. Я вже тобі хату вибудувала, і вже всі наші родичі тебе очікують». «А чи там, де ти є, аж так добре?» — запитую.
Параска ще жодного разу не відповіла, чи добре їй «там», чи солодко, чи гірко, це, видно, велика тайна для живих, вона вдавала, що не чує мого запитання, лице її робилося закаменілим, а очі скляніли й нібито сліпли. Зрештою, я не допитувався, кожний з нас колись дізнається, як маються душі на тамтому світі.