А ви хочете дізнатися?
Параска тим часом зникала; і так повторювалося багато разів; сьогоднішнього досвідку теж повторилося, лише нині вона підійшла до постелі близько, присіла на побішницю і, як колись замолоду, гладила моє лице, чуприну, долоня її не була студена, навпаки — била від неї тепла ніжність. Вона мені при цьому скаржилася, що скучно їй без мене, п'ятнадцять років минуло, як нас смерть розлучила, час нам, Іванку, знову ходити в парі. І так вона благальне споглядала на мене, і такі великі сльози текли по її лиці, що мені направду стало її жаль… і може, я вперше піддався на її вмовляння і подумав, що справді настав час вмирати… настав, бо в роки я закотився в сиві і давні, болить мене все тіло, зробився я немічним і нікому не потрібним, бо сини з невістками й онуками живуть своїм життям, я для них тягар, хоча про це вголос не говорять, а онука менша, Наталка, прибігає навіть щодня до мене в хатчину й вищебечує дідові співанки і ружні малюнки малює для діда в зошиті, і обціловує дідову неголену мармизу.
«Я скоряюсь, Парасю, мабуть, таки настав мій останній час: начебто все, що було мені призначено Богом, сповнилося, діти наші стали на ноги, дочекалися онуків. Але, думаю. Бог призначив мені ще один хрест, про який не здогадується ніхто на світі, і навіть ти, люба моя жоно, не випросила в мене тієї тайни і не поділила зі мною її тягар. Така доля. Якщо я вмру, і хрест, який я ніс ціле життя, впаде на мій гріб і зігниє ніким не знаний, всіма покинутий, зостанеться з нього жменя трухлявини. А я собі отак міркую, Парасю: моє призначення в житті було не возити день за днем, немов сповнюючи покуту, колгоспний гній і силос, змащувати колеса у возі й годувати коней і навіть не родити з тобою дітей, а якраз нести й нести цей хрест, бо Господь Бог мені одному з півтисячі таких, як я, дарував життя, наділив пам'яттю і тайною… пам'ять і тайну сесю, жоно, я доніс до останнього краю… куди далі… а дітям нашим передавати остерігаюся, шкода мені їх, бо будуть витерплювати муки мовчання та постійного страху, будуть підозрівати сусідів і приятелів чи ще когось з най-рідніших, що хтось схоче вивідати мою тайну, отой хрест… вивідати й — або продати, бо купці напевно знайдуться, або просто розіп'яти її на воротях на людські оглядини, на скорий суд і на відомщення. Є, є, Параско, ще й нині в Рогачі, у Бистричанах… скрізь нишпорять дияволи, що хотіли б мою тайну вивідати, купити, видерти з пам'яті, щоб вона згладилася й заніміла, щоб з моєї пам'яті не залишилося ні білого корінчика, ні просяного зеренця, нічого; вони ж бо, дияволи, й нині сущі, причетні до того, що я бачив і чув… і якщо не вони особисто причетні, то їхні кревні попередники, причетна їхня безбожна релігія, облуда їхня сьогоднішня є прямим продовженням тієї давньої; вони, дияволи, нишпорять поміж нами, панують, чорне перелицьовують на біле, із зерна вилущують ядро, з тіла виймають душу… і блукають бездушні люди по роботах, малим вдовольняючись, як воли вдовольняються жменею соломи. Дияволи ж, що сущі серед нас, ходять з привітними і добрими лицями, з обіцянкою на губах, але усміх та обіцянка — це лише машкара, під машкарою аж клекоче лють… якась незрозуміла, як на мій хлопський розум, звіринність, яку не можна ні виміряти, ні уласкавити, ні пояснити… пояснити хіба можна припущенням, що котрогось дня Господь не запримітив, як із привідчинених дверей пекла викралися нечисті, жорстокі й підступні, й заходилися сіяти зло, плюгавити землю і плодити до себе подібних, а хто їм не покориться бодай у думці, того знищують. Земля наша начинена кістками, де не копни — надибаєш на людський череп, в кожній її грудочці зачаїлося страждання».
«Господи, — хитала головою моя жона. Була вражена моєю бесідою; вдивлялася мені в лице й немовби не впізнавала в мені мене. — Звідки все це ти знаєш, Іванку, га? Якісь слова… якийсь біль, про який я раніше не здогадувалася… якісь думки. — Ти такий собі простий хлоп із села, нащо тобі знати про нечистих із пекла… нащо тобі горбитися під тягарем чужих страждань? Ти хто… ти тільки був фірманом у черченському колгоспі». Парася осуджувала мене за те, що я, простий фірман, гнуся під хрестом, на якому карбовані людські болі. Чи не досить мені власного болю і переживань?
«Може, ти, Параско, маєш рацію, — відповів я їй, — певно, легше бути лише фірманом у колгоспі або трактористом, чи дохтором у місті, чи ще кимсь, що лише сам за себе відповідає. Такому легко жити й легко вмерти. Та чи я винен, що мені випав цей льос? Чи я сам витесував хреста і завдавав собі його на плечі? Чи від мене залежить, що дарована мені пам'ять про страждання невинних?»