Я особисто, простий рільник і навіть член колгоспу, до ніякого гріха не почувався, навіть гадки не мав, що й мене можуть причислити до ворогів… не мав гадки, добродію мій Василю, до того моменту, поки Непийвода не поплескав мене по плечу: він запримітив, що я підглянув його справжнє лице і що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося до пори й до часу не показувати ратиці… ая, грав роль доброчина, який у будень і в свято лише сушив собі голову, як би швидше ввести бідного галичанина до раю.
Коли рано-вранці двадцять другого червня сорок першого року Гітлєр збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що тієї ж ночі німецькі літаки скинули на парашутах у лісах і полях диверсантів, то енкаведисти подуріли: в Рогачі заарештували майже всіх професорів колишньої гімназії, а також понад тридцять гімназисток — сімнадцятирічних пуп'янків; у селах забирали священиків, хлопців і дівчат, які колись в читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всіх них казали, що то германські шпійони, що вони в запіллю гострять ножі на радянську владу. Полювання на людей чинили ночами, пітьма їм помагала… вони були кревняками пітьми, рідними її дітьми; пітьма ними комашилася, немов голодними щурами, що винюхували поживу. Ніхто не був певний, що сеї ночі по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним; а ще думалося мені, наївному, що мусили бути підстави для арештів: може, німці декого підкупили, щоб зривали мости й сіяти паніку, може, арештовані чимсь іншим завинили, бо на мій хлопський розум ніхто не має права хапати першого-ліпшого лише через те, що почалася війна. Адже це були, так сказати, радянські люди, десь там на заході, де фронт, армія ніби грудьми цих людей від німоти боронить, а тут цих людей, енкаведе пакує до арештів.
Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув біду у лісі або у житах, але я жінку не слухав, почувався, прецінь, чистим, як ангел, чого маю втікати від жони і дітей?
Вони таки прийшли…
Ми ще з Парасею не лягали, чипіли на лаві, погасивши лампу. Ніч випала глуха, темна, але не тиха, ні — вили пси, і здавалося, що пси роздирали ніч на кавалки. Хлопці наші Григор і зовсім малий пуцьвірок Митро (Параска вродила 'го на Різдво) спали, янголами заколисані, а ми обоє стерегли їх сон і своїми очима бачили, як насувається, підступає до нас біда; кров замерзала від передчуття тривоги, я був готовий виповзти через задні двері з хати, з цього непевного човна, котрий чимраз більше розгойдувався, і порачкувати поза городами у вільшину, заритися там у купу нарубаного ріщя, але було вже пізно: перед вікнами, на причілку й за хатою хапливо, як чорні спалахи, метнулися тіні, а у вікно легко постукали:
«Відчини, Ваню, це я, Непийвода» — почув я знайомий голос, і обруч страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся, тріснув, і я полегшено зітхнув. Непийвода й раніше, до початку війни, вечорами заходив до мене повечеряти й по-панібратському побалакати або ж просився на нічліг, бо часом засиджувався в сільській канцелярії допізна і не хотів уночі гнати коней до Рогача.
— Хай моя Таня, — говорив бувало про свою молоду дружину — вчительку в райцентрі, — сьогодні сама лягає у холодну постіль. Громадські справи на першому місці, а жінка й діти — то вже потому.
— Ну-ну, то ще не знати, що головне, — сперечалася з ним моя Парася.
І Непийвода безпомічно розводив руками; і такий сердечний був, такий м'який, що я геть чисто забував про колись підглянуті його білі, мов зі скла литі, очі й зціплені зуби, й стиснуті кулаки… кулаками він немов натискав на гашетку кулемета, розстрілюючи тих, яких везли в Сибір, і тих, що ще в Черчені лишилися.
Тієї арештантської ночі я впустив Непийводу до хати без зайвих слів. Намацав на припічку сірник, щоб засвітити лампу, а жінка метнулася завішувати веретами вікна.
— Не треба, нічого не треба, — промовив без погрози Непийвода. — Нема часу. Збирайся, Ваню… І не ризикуй: хата обступлена бійцями. — Він, певно, помітив, що я інстинктивно зробив крок до вікна, готовий скочити в ніч.
— Куди ви його? — схлипувала Параска. В одній лише сорочці, вона світилася білизною, і здавалося, що було від неї ясно; Параска стояла на порозі, розпростерши руки на одвірки, і цим немовби хотіла мене оборонити, не пустити в невідоме, що ощетинилося штиками. — Діти ж у нас дрібні. Та й він, Іван, нічим перед ніким не завинив.