— Ну, і як тобі, Слободяне, у нас мається? — спитав він весело, зубасто й стрельнув у мене білими невидимими очима.
— Та як можна матися, товаришу Непийвода, коли люди вмирають, задихаючись, стоячи, — наївно я перепитав. Він тут же зірвався з місця і, схопивши наган, підбіг до мене.
— Я тобі не товариш, сволото! — крикнув і замахнувся наганом. Але не вдарив. — А що здихають у камері, то… то куль менше витратимо. Так, менше куль…
— Таж не всі винні… — благав я, даремно на щось сподіваючись. — І я серед них.
— О ні, Слободяне, — промовив він і засміявся. — Ти серед тих, що винні. Хіба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому році виспівував під церквою «Ше не вмерла Україна»? Думаєш, не знаємо? Нібито ніхто в Черчені не пам'ятає, що без тебе не обходився жодний читальняний, а отже — ворожий, націоналістичний шабаш: вистави, концерти, фестини. Ти скрізь співав, — кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був білий, як папір.
— Так, я співав скрізь, — не став я відмовлятися. — Мав я голос, що тут такого? Не було у цьому ні політики, ні зиску ніякого.
Він аж зупинився у своєму кружлянні; він дулом револьвера різко вдарив мене в підборіддя, аж клацнули зуби.
— Це і є контрреволюція, гад! Ти собі міркуєш, що контрреволюція — це тільки постріли в спину більшовиків чи таємна змова проти радянської влади? Контрреволюція — це і твій спів, яким ти засівав у душі кукіль… ворожість засівав проти нас. Розумієш?
— І що мені за це буде? — навіщось спитав я.
— Нічого такого, — знову засміявся. — Розстріляють. — Непийвода хлюпнув у бляшанку горілки й одним духом випив.
Не можу похвалитися, добродію мій Василю, що був-єм героєм і спокійно вислухав смертний вирок. На якусь мить потемніло в очах, канцелярія з довжелезним столом, сам слідчий Непийвода, голі білі стіни, високі заґратовані вікна крутнулися вправо-вліво, немов у шаленому танці, й круто полетіли в безодню. Спам'ятав мене Непийвода, який бризнув горілкою в лице.
— Ти слабак, Слободяне, — посмішковувався слідчий і посторцував мене на табуретці. — Смерті боїшся… всі ви боїтесь смерті, тремтите, як зайці, а проте, смерті не минути. Нікому, — сказав, як припечатав. Одначе поглядав на мене без злості, навіть співчутливо. Був блідий, зарослий. Козацький вус звисав донизу мокрий, запльований.
— Але ж повинен бути суд, — я ще на щось сподівався. — Він розбереться по правді. — Мені хотілося жити; я хотів вірити у справедливість совіцького суду. Най дадуть десять років, чи й двадцять, най буде Сибір — тільки б жити.
— Ти забув, що йде війна, Слободяне. Німці нині-завтра тут будуть.
— То й випустіть нас… мене випустіть, — просився я, як дитина.
Він крутив головою.
— Дуже ти мудрий, Слободяне. Хіба можна випустити на волю ворога… завтра ворог ударить тобі в спину. Ти ж фашистів чекаєш… ви всі западенці очікуєте Гітлєра, як месії. Хіба ні? Ви продажні шкури… всіх… всіх вас викосити до ноги. — Непийвода був п'яний, але говорив тверезо, розсудливо. Я не бачив на його довгообразому вусатому лиці затаєної ненависті, яку колись був випадково підглянув, страшними були тільки його очі — білі, невидющі, немов литі зі скла.
— Навіщо ж ви нас визволили, коли через півтора року усіх треба викосити? — запитав я Непийводу. Смішний я був і дурний. Очевидно, підсвідоме розтягував час, мені здавалося, що коли скінчиться наша бесіда, то й настане кінець моєму життю.
— Ми визволяли з надією, що вас посортуємо: кого — направо, кого — наліво… кого — на перековку, а кого — козам роги випрямляти. — На губах під вусом синіла, як отруйна поганка, прихована посмішка. Він знову плеснув у бляшанку горілки й ковтнув її одним духом. Виглядало, що його мучила спрага.
— Ми вас зустрічали як братів… — зустрічали Велику Україну, що взяла нас під своє крило. А ви «кого — направо, а кого — наліво». Ось ви — українець, так, з вас образи козацькі малювати, а кажете: українців, нас тобто, треба викосити машінгвером. Невже вам не шкода моїх дітей? — Ні, я таки не був при своєму розумі… який тут розум, якщо пробував достукатися до його серця.
— Ну, по-перше, чоловіче, від мене це не залежить: дати тобі волю чи залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, і лише куля з нього тебе викреслить. По-друге, ти ж бо знаєш: нема для нас, комуністів, значення, чи ти українець, чи мордвин, чи єврей… національність — річ другорядна. На чільному місці — інтернаціональне братство людей.