— То як тобі подобається наш суд, пане Слободяне? — запитував він глумливо. Звичайні, здавалось би, слова, а вони, як сокирою розкололи навпіл тишу, і в мої вуха полилося рівномірне двигтіння моторів; і тільки тепер, як щось другорядне, я помітив під липами два величезні тракторища, що гуркотом своїм затопили тюремне подвір'я, і якраз їхнє безперестанне тарахкотіння й було тюремною тишею, це я тепер зрозумів; я не міг тільки зрозуміти високого, в півтори людського зросту чубарика, розпатланого й розлейбаного, без паска, який нипав окруж тракторів, тримаючи в руках ланцюг… і той ланцюг він то натягував, то відпускав; я не міг сам собі повірити, немовби побачене було найважливішим з усього, що тільки мені відкрилося: чубарик був прикований до трактора. Я аж притиснувся лобом до ґрат, намагаючись перевірити свій здогад; я поглядом, мабуть, перепитав Непийводу про червоноармійця на ланцюгу, бо він охоче пояснив:
— Так, боєць той, Чернишов його прізвище, прикутий. Уяви, він сам попросив, щоб його прикували, щоб припадком не здрейфив, щоб не втік від тракторів, бо мотори тільки він один серед нас знає. І так він ходить… і поборює, глушить смерть, постріли, як ти, мабуть, здогадався, уже котрий день… ходить і співає, що виходить на берег Катюша, на високий берег, на крутий. Тобі страшно, Слободяне, від цього кіна, від побаченого? — Непийвода хапнув мене за плечі й повернув лицем до себе. Ні, тепер його чорноброве вусате обличчя не маскувалося байдужою добродушністю чи навіть пригашеною цинічною посмішкою: очі блимали в глибоких синіх ямах білим невидющим вогнем, а зуби вилізли хижо з-під вусів.
Одначе я його не боявся; мене пеленала тупа й покірлива приреченість; мені баглося впасти тут на місці й заснути або й вмерти… мені однаково смерті не минути… не минути, тепер я у цьому переконався; я теж утопився в гуркітливій тракторній тиші, захлинувся нею, і було мені байдуже, що Непийвода, немовби сказившись від мого мовчання і моєї тупості, бив мене руків'ям револьвера по лиці, кров заливала очі, я випльовував зуби; і байдуже мені було, хочете вірте, добродію мій Василю, а хочете — не вірте, коли Непийвода гримнув мною об підлогу і місив чобітьми як хотів, я був поза межами болю; мені у вухах чомусь бриніла й бриніла співанка про Катюшу, що виходила на високий крутий берег.
Очевидно, від баченого й почутого я сходив із розуму; а може, таким способом душа моя боронилася бо коли рогаті чорти, покликані з коридора, посторцували мене на ноги і я утер від крові лице, Непийвода, віддихуючись, поглядав на мене здивовано, немовби побачив уперше.
— Овва, Слободяне, ти одначе твердий, — похвалив… і похвалу жадібно запив горілкою. — Слухай, невже тобі не страшно? Невже ти нічого мені не скажеш? — Він очікував якоїсь відповіді; а я й понині не можу собі розтлумачити затіяну ним забаву зі мною. Невже це був для нього тільки театр, півгодинний відпочинок, очікування, поки остине дуло револьвера й поки принесуть нову пачку куль?
Я йому таки відповів, що, очевидно, страх, немов іржавий обруч, має свою межу міцності, котроїсь хвилі він тріскає… людина не може пережити більше, ніж це їй відпущено Богом. Я уже не живу, козацький сину Непийводо, мене вже нема, я уже забув усі співанки, окрім тієї, де Катюша виходить на високий, крутий берег.
Так, я вже не живу…
Тепер він реготався, як учора я реготався на возі, він тішився з мого безумства, з моєї резиґнації; він думав, що домігся свого, що малим коштом зламав мене, і наказав конвоїрам відвести мене назад у сорок другу камеру.
— Поживи там… поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку, хіба я знаю, скільки твоїм Богом відпущено ще життя… і хоч ти затинаєшся, а таки розкажеш їм, там у камері, про бачене тут і почуте. Їх усіх і тебе з ними те саме чекає. Вони, дурні, марно на щось сподіваються, хоч сподівання їхнє закономірне, Слободяне, кажуть, що останньою вмирає надія. Ти оповіддю своєю їх убиватимеш наперед. Утямив? Ти єсть щуроїд поміж щурами — таке твоє призначення. Вони будуть казитися від страху, дертися на стіни, мочитися в штани, а я тебе тим часом, Слободяне, переведу в другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобі життя.