Бачив я, добродію мій Василю, гидку цю наругу п'яної солдатні над арештованими дівчатами, які були, як потім я дізнався, гімназистками з Рогачівської жіночої гімназії, і чув задоволене енкаведистське сміхотиння, похабну їхню лайку, похвальбу; я не впускав свого ока з голомозгого їхнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хіть, чи то потішався своїми нововинайденими тортурами над бідними жертвами. Всі, всі оті політруки, старші й молодші, комісари й командири, що панували над нами в Кармеліті, навперейми винаходили все нові над нами знущання.
Кажу, добродію мій Василю, «над нами», бо ніколи ні до, ні опісля не почував себе так близько й так дивовижно рідно покровненим із чужими начебто мені людьми, з тими, що вмерли в сопусі й від кулеметних черг у сорок другій камері, і з тими, що лежали вже в ровах коло костьолу, і з тими, що траплялися мені на підлозі в коридорі, і з цими розп'ятими під солдатами дівчатами; я був із ними всіма, моя кров перемішувалась по-побратимськи з їхньою і розливалася струмками на кам'яних плитах, мене боліли прострелені їхні груди, я лежав разом із ними на сонці й очікував свого погребения; усі їхні, живих і мертвих, стогони, волання, прокльони, молитви, послання мисленні родичам у міста й села вміщувалися й клекотали в моїй душі, усі болі були моїми, і, нишкнучи обіч трупів голих жінок, над якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинішніми, я думав, що коли, дасть Бог, виберуся звідси, то мені вистачить почерпнутого на ціле життя, а то й по смерті: десь у чистилищі буду тисячу років видобувати з душі передане мені закатованими у Рогачівській тюрмі й буду обпікатися чужими муками тисячу літ як своїми власними.
Покута це моя і потреба…
Можете назвати мене, добродію мій Василю, фільозофом, який на старість позбирав трохи розуму, а я собі міркую, що якраз замолоду в Кармеліті пройшов я вищі школи. Хто знає, як би прожив життя, коли б не перебув тих кілька літніх ночей у Рогачівському криміналі. Може, став би донощиком, що нашіптував би «органам» на своїх сусідів, може, записався б безбожником і скидав би з церков хрести (є серед нас і такі, аби гроші), може, зробився б партійним, щоб бути в колгоспі не фірманом, а бодай би бригадиром, може, був би зрадником і свого часу водив би (як деякі водили) енкаведистів по лісах, винюхуючи бандерівські схрони? Може, обікрав би сироту або зневажив би вдовицю? Господи, та хто знає, скільки б лишилося за мною лихої слави, ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби не розпростерті при свічках оті білі дівчата під п'яними від похоті солдатами…
Мене, очевидно, можна назвати боягузом, останньою наволоччю, і я можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гімназистками, я не мав ні сили, ні відваги бодай ворухнути пальцем, щоб тих дівчат оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я не відчував ні рук, ні ніг, не дихав, не чув свого серця, лише у розпухлій, здається, голові жила насторога: дивися, стеж за ними й не смій ні сплакнути, ні скрипнути зубом, і не смій зімліти, інакше — видаш себе. Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на ріці, моменти, коли хотілося вмерти, щоб не бачити, що діється на розстелених коцах, на яскраво, немов на глум, освітленій сатанинській сцені. Боже мій, чому я не осліп, чому я не оглух, чому я не вмер вчасно… чому було мені призначення бачити, як енкаведе підтягувало штани, а потім за наказом голомозого командира отій високій дівчині «за кару» забивали в лоно горілчану пляшку. Послухайте, ви можете це собі уявити? Ви можете повірити, що це робили люди? Я знаю, що трапляються серед нас поодинокі виродки, садисти із вивихнутим розумом, але щоб садистами були поспіль люди з державними знаками на чолі… Ви вчений чоловік, добродію мій Василю, але напевно в ніякій табулі від сотворения світу не вичитали, що десь у якійсь країні отак знущалися над жіночою плоттю.
Дівчина тільки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сів задницею їй на обличчя, а ще інші тримали за руки й за ноги, тіло її билося в конвульсіях, гола його білизна спалахувала при свічках кривавим полум'ям. Врешті вона зімліла, бо стихла, а голомозий командир стрілив їй з револьвера просто в лице… і другій мучениці теж стрілив ув обличчя, потім солдати поволокли їх за коси до купи мерців.