Ліс, дерева-патріархи, зрілі буки й гінкий молодняк, немов вої, стерегли своїми плечима тайну давнини, одначе з плоскої й зовсім голої вершини горба, що була довгою приблизно кроків на сімдесят-вісімдесят, а широкою — десь на десять кроків менше, мені направду, вдалося побачити три яруси валів; колись, очевидно, вони були високими, час, дощі й дерева помітно їх поруйнували, проте, й дотепер ще виглядали грізно. Хто їх насипав? Коли?
— Архелоги тут не копали? — спитав я Ключаря.
— Ні тут, та й ніде в іншому місці, — відповів сердито Павло. — Дехто навідувався сюди, збирав черепки, захоплювався залишками фортифікацій предків і висловлював здогад, як, наприклад, наш спільний знайомий Петро Степанович Грицай, що городище належить Білим Хорватам, які сиділи, осідлавши Карпати й створивши обабіч гір могутню державу — Велику Хорватію, і на цьому, на жаль, усе закінчувалось. Розкопки вимагають немалих коштів. Хто зараз у Києві чи у Львові цікавиться направду Білими Хорватами, історичними нашими коренями, навпаки — робиться усе, щоб коріння усохло. — Ключар був огніваний, пшеничні брови нависли над очима, що звузилися в гострі щілинки й поблимували звідти, з щілин, зеленим вогнем. — Нема, однак… нема, чорт візьми, на світі такої сили, щоб усі корінці покорчувати, висушити й спалити на попіл. Хіба я вам не казав, Майстре, що наша історія є не тільки в древнєсховищах, які, як самі знаєте, хтось планомірно спалює, але й також закодована в могилах, у деревах, у камінні, у кожній бадилині, земля ціла, немов велетенський мозок, нічого не забула. Ось погляньте тут, на лісове городище: тут кожне дерево сягає корінням глибинних пластів тисячоліть і п'є із глибин силу; дерева могли б багато дечого розповісти й, може, таки розповідають, ми тільки не розуміємо їхньої мови. Єдине, чим вони, дерева, прислуговуються нам — це корінням своїм розорюють, розсувають і викидають на поверхню черепки. Мовляв, дивіться, тут жили ваші предки.
Я слухав Ключаря захоплено; я чомусь подумав про полчища наших туристів, що нипають по закордонню і відкривають для себе америки… а рідний край, оці лісові й степові городища, безвісні, зруйновані, перед ними, перед туристами, замкнені; мало серед нас Ключарів, котрі відчиняли б потаємні двері й вводили нас у храми, де нічого нема, окрім руїн, окрім черепків, зате єсть присутність духів предків, їх тіней.
Ми з Павлом Ключарем мало не забули, що прийшли у ліс по гриби; цього дня він водив мене з верха на верх давніми забутими стежками; ми спускалися в яри, на береги потоків, що сльозилися поміж папороттю, яку у цих краях називають «коза-баран»; ми були на пагорбі, що має назву «Храм Баби»; а ще інші більші й менші горби, сідловини називалися «Андріїв Тік», «Билень», «Дуб Перуна» (хоч ніякого дуба там і близько нема). Хіба колись… хіба колись панував там грізний Перун).
Ключар мав рацію: воістину історія наша закодована в самій землі. І хоч ні Ключар, ні Вербень, ні селяни з лісових сіл не можуть пояснити, чому місцини звуться отак, а не інакше, самі назви свідчили: тут ми були, тут ми жили, тут ми сіяли і жали, тут ми лягли кістьми і тут будемо перебувати, поки сонце.
Я був дорешти очарований Опіллям; я тепер дізнався, чому Ключар став ключником і сторожем Святого Духа; я тепер розумію, чому старий Данило Вербень товче собою по цілому краї і замальовує сліди давнини; і тепер я собі з'ясував, чому в Черчені та в сусідніх селах дотепер вірять, що десь ходить Ізограф, який визбирує, вислуховує людські печалі. Всі вони… всі ми народжуємося з прадавніх тайн, із землі, з каменю, з листя, що впало під тяжкі колеса самоскида, а проте не згинуло безслідно. Бо хіба без цих таїнств ми могли б вижити?
Коли ген пополудні ми верталися в село, Павло Ключар чи випадково, чи навмисне привів мене на узлісся, до запалої повстанської криївки, що була колись вирита під кореневищами грубезного бука; поміж корінням дотепер стирчали здиблені вибухом колоди.
— П'ятеро повстанців підірвалися тут гранатами, але не здалися, — пояснив Ключар. Він зняв свого солом'яного бриля й зашептав «Отченаш» за душі загиблих; я теж думав про душі загиблих, я їх бачив… я бачив хлопців, що сиділи на конарах бука й споглядали на нас.