Фотографія і дитячі враження допомогли мені створити образ жінки, яка любить цілий світ; я так задумав і так мені вдалося. Я ніколи цей портрет не виставляв, але колеги, що приходили до майстерні, цокали язиками.
Може, вдався мені цей портрет зовсім не тому, що я пам'ятав Ірину Юрківну й що фотографія ніби зберегла її безборонний характер, а тому, що з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче спроба віддачі вчителеві боргів.
Гайдаша цього разу застав на городі: копав картоплю. Був у тих же кирзаках та у фуфайці. В сірому осінньому дні, під низьким волохатим небом Гайдаш виглядав постарілим, зів'ялим. Одначе, зобачивши мене, випростувався та ще й звично наїжачився. Руді вуса стирчали під носом, як щітка з мідного дроту.
— Ну, чого тобі, — відмахнувся від мого «помагайбіг» і оперся вичікувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами гойдалося біле марево хмар; із того хмаровиння одна за одною безгомінно випливали ворони; було їх безліч, немовби вони виплоджувалися у сірих хмарових безоднях — кружляли над селом, над полями, над цілим світом.
— Я приніс вам борг, Северине Петровичу, — промовив я і показав на запаковану в цупкий папір картину.
— Мені ніхто й нічого не винен. І ти теж, — відрізав. — Ми на цю тему вже балакали. — Повернувся до мене спиною і заходився орудувати сапкою. Вороння обсіло верби й мовчки спостерігало за двома чоловіками, які стояли на свіжому картоплищі; вороння, видно, сподівалося на поживу, залишену людьми.
— Я приніс борг не вам, якщо вже на те пішло… якщо ви вже такі непрощаючі, дарма, що сам Господь прощає закоренілим грішникам. Я приніс борг пані Ірині. Дозвольте, віднесу його до хати, — сказав я рішуче.
Він глянув на мене через плече.
— Ірині? — затремтів його голос. — Але ж її нема. — Не був уже таким, як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,
— Борги віддають і мертвим, — сказав я. — Хіба не ви колись нас учили, що маємо борги перед предками?
Гайдаш жбурнув сапку й навіщось погрозив воронам, що нахабно перелітали з верб на картоплище.
— То підемо до хати, — промовив тихо. — Вороння тут, — додав, ніби й справді остерігався, щоб вороння не підглянуло, які борги я приніс віддавати його Ірині.
В сінях він скинув кирзаки й відчинив двері до кімнати; було натоплено, чисто і, як колись влітку, пахло рум'янком.
— Закуримо, — сказав примирливо, простягаючи пачку «Аврори».
Зовсім не був на себе подібний, на того Гайдаша — звично суворого, гострого; виглядало, що саме ім'я його покійної дружини мало магічну силу; мало здатність робити його м'яким і терпеливим.
Я розгорнув папір і поклав портрет на стіл, приперши його до стіни. Глибока чорна рама була схожа на вікно; з вікна, з далекої далечіні споглядала на свою зубожілу оселю молода білява жінка, яка сиділа в плетеному кріслі й притискала до грудей величезний сніп квітів; одначе про квіти жінка забула, волошкові її очі шукали, здавалося, Гайдаша… шукали й знаходили, бо сяяли радістю і запитували: «Ну, як ти без мене живеш, мій любий?»
Гайдаш тремтячими руками кинув на ніс окуляри, упав грудьми на стіл, довго вдивлявся в портрет, потім тяжко застогнав:
— Ірцю! Моя, ти Іринко.
СЕВЕРИН ГАЙДАШ
…Ти ось малюєш, сусіде, а я, бігме, не знаю, навіщо погодився тобі позувати, сидячи каменем? Піддався я твоїй просьбі? Цікаво мені подивитися на себе збоку: який я є? Чи тліє в мені надія, що смерть не буде мати наді мною сили, я лишуся в пам'яті моїх учнів, яких я у школі учив розуму, добра й правди? Чи це, сусіде мій упертий, є природним жаданням людини лишитися в пам'яті людській… принаймні в пам'яті людей одного села? Я начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що міг робити національне свідомий народний учитель: у «Просвіті» був організатором і режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав трохи на скрипці, а хто інший, окрім мене, відкрив би сільським парубкам, дівчатам і поважним ґаздам чар хорового співу; в гуртку «Сільського господаря» — було таке товариство — навчав садити сади, заводити пасіки й плантації трускавок, на мокляках, де росли шуварі, багатьох підговорив викопати саджавки й плекати рибу, за яку жиди у Бистричанах платили немалі гроші. Навіть компости робити — й то не обходилося без моїх порад.
Я мусив знати все: історію, фольклор, релігію, народні звичаї, сільську господарку, кооперацію — до мене йшли люди за порадами. А до Ірини, котра кохалася у квітах і травах, приходили недужі, щоб рятувала їх зелом і словом…