Я особисто не знаю, що то була за вчителька, ніколи її не бачив, небіжка моя Ірина розповідала, дізнавшись від сусідів, що дівчина була мальованої краси… зв'язкова якась.
Так ось, я поклав на її могилку букет квітів. Інші могили були підправлені дерном, обсаджені квітами, хрести замаєні липовим пагіллям або ж висіли на них міської роботи вінки з синього та зеленого хімічного канцуря. І не встиг я, чуєш, перехреститися, щоб виговорити за душу загиблої „Отче наш“, не встиг я ще коліньми відчути теплу землю, як хтось обома руками вхопив мене ззаду за плечі й повалив… і, лежачи горілиць, я побачив над собою двох молодиків із комсомольськими значками на лацканах. Я був для них доступним, бо лежав горілиць, а вони й не пробували мене, старого, підняти. Врешті я сам якось піднявся, думаючи, що молодики, холєра ясна, зайве випили.
Вони були тверезі.
— То ви собі такі геци з старою людиною витворяєте? — спробував. я було їх поганьбити, бо не відразу вловив „політичне підґрунтя“ в моєму пошануванні осиротілої могилки. — То ви чиї такі мудрі будете?
— Не має значення, — закопилив губу русявий молодик. — Ми тутешні, від тата з мамою чулисьмо, що ви в школі виховували бандерівців. Більшість ваших учнів пішло в банди. Кров, пролита бандерівцями, отже й на ваших руках.
Ударив мене молодик словом навідмаш. Хотів би я упізнати, чий він син чи онук, якщо назвався „тутешнім“, але це значення не мало, мало значення те, що „так“ їм сказали тато з мамою або у теперішній школі „так“ навчили.
Я не збирався виправдовуватися; я міг би назвати молодикам тих моїх учнів, які стали офіцерами, вчителями, інженерами, і тих, які свого часу записалися в стрибки й нещадно, гірше від енкаведистів, винищували бандерівців. Але правда й те, що великий гурт хлопців подався до лісу… це були кращі мої учні.
— Ні, діти, — тільки відповів я молодикам, — в школі я не вчив ні на бандерівців, ні на комуністів, я усіх учив на людей, якщо так можна сказати.
— Можна подумати, що бандерівка без імені й прізвища, що лежить під хрестом, теж була „людиною“, якщо ти персонально приніс їй квіти. Болить тебе за ними серце? — плюнув мені в душу другий юнак, низенький такий, плюгавий.
— О, що болить, то болить, хлопці, — признався я. — Скільки то мудрих людей лягло та лягло. — Мене вже розбирала злість. Я оглянувся навколо… і навколо на могилках були селяни: хто молився, схилившись удвоє, хто поправляв вінки, хто засвічував свічки, а хто й удавав, що він чимось зайнятий, а може, й усі навколо нічого не робили, а лише краєм ока спостерігали за мною і молодиками. І ніхто не зважився підійти; і ніхто не взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись… як колись, коли нас із Іринкою вивозили. Потім спам'ятався: ніхто не зважився обороняти старого дивака, який приніс бандерівці квіти. Не дуже це безпечно. Навіщо комусь зайвий клопіт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж родина, робота, якісь плани на завтра… а завтра молодики донесуть, куди треба.
О, сусіде мій молодий, який я того дня стовбичив посеред цвинтаря доступний, відкритий для усіх; я стояв потовчений і розгублений. Мені хотілося крикнути: „Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусіться од страху!“ Та кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на своїх могилках; село вдавало начеб мене й не помічає. Отже село від мене відцуралося, а не я від нього. Чи, може, це було взаємне відчуження.
Очевидно, я цього заслужив… очевидно, все, що мною пережито — це покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман іще за старої Польщі сидів у криміналі за політику, за те, що зв'язався з комуністами й що з усіх сил прагнув, щоб той „щасливий і справедливий лад“, котрий панував за Збручем, укоренився також у нас. І в тому, що сьогодні Горопахи заструпіли в страху, за те, що вони безпам'ятні, є і моя вина, бо життя і смерть мого сина — це цеглина в будівлі радянської влади… є отже, і моя вина, що ідеальний суспільний лад, про який мріяв мій син і за який наївний хлопець віддав життя, ідеальним був тільки на папері, в теорії, а в житті… а в житті — арешти, розстріли, ненависть, підозри, потоптування моралі, глумления з усього святого. Я часто замислююся — тепер маю час на роздуми й ніхто мені в цьому не заважає — що позитивні свої риси людство виробляло протягом тисячоліть, сприяли цьому релігія, родові звичаї, державні ідеології, культура. Ніхто ж, скажімо, не заохочував злодійство або ж доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед війною, якщо, не дайбіг, сусід перекине на своє поле чужий сніп жита, або ж вночі вкраде остривку сіна, або ж вирубає не на своєму два-три дубчаки, то убогий той злодій був зганьблений до гробової дошки: про його злодійство говорив у церкві з казальниці священик, під церквою в неділю війт прилюдно виставляв його ім'я на поганьблення, в читальні „Просвіти“ ґазди не подавали йому руки. Оце, я тобі скажу, був громадський вплив і суд. Нині ж, холєра ясна, навпаки — з того, що в колгоспі не вкраде, посмішковуються, як із останнього дурня. Чесність нині не в моді. Боюся подумати, але чи не здається тобі, що річ не в тому, мовляв, крадемо колгоспне, не наше, державне… річ у душевній потребі вкрасти: виплодився інстинкт злодійства. Тисячоліттями людство воювало з крадіями, і заповідь Божу записало „Не вкради“, у деяких країнах злодюгам обтинали руки на пострах іншим, а тут за шістдесят років перекреслено набуток тисячоліть. Жах, скажу я тобі.