Мій Роман був лагідним, усміхненим хлопцем — вдався геть чисто в Ірину: білий лицем, світловолосий, очі — голубі, а характер — хоч до рани прикладай. Зате впертість перебрав від мене, бо небіжка Ірина була м'якою, ніколи мені не перечила.
Роман брав мене за обидві руки, потім обіймав за плечі й тулився по-дитячому до грудей. „Невже я схожий, тату, на божевільного, який, не знаючи броду, кидається стрімголов у річку… не знаючи, чи та ріка життєдайна, чи смертоносна? — запитував, дивлячись мені увічі. — Те, про що ти говориш… про арешти, розстріли, голод — перебільшене устократ нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селі, куркуль, як їх на Великій Україні називають. А щодо судів та розстрілів, то мусить робітничо-селянська держава оборонятися від ворога, який їй шкодить на кожному кроці. Я так міркую“.
Я запитував Романа, чому власне комуністична ідея припала йому до душі. Маємо в Галичині партії та організації, в тому числі й такі, які жорстоко переслідуються польською поліцією, скажімо, ОУН, організацію, яку не запідозриш в угодовстві з окупантом.
Роман, був готовий до такого запитання; він очікував, що рано чи пізно батько, який має на це право, поставить перед ним саме таке запитання.
— Як тобі відповісти, тату? — чомусь схвилювався мій Роман… розхвилювався й очі його спалахнули синім вогнем. — Якщо відповісти високими словами, то вабить мене ідея всесвітнього братства, рівності, відсутності експлуатації людини людиною, задоволення матеріальних потреб: кожному за потребою. Ти собі уявляєш, тату? Нема бідаків і багачів.
— Ой, чи не стануть усі бідні, — таки я не витримав. Якщо по правді, то я не вірив у рай на землі. Крім того, ніхто не знає, коли, ї якого дня, у якому краю той рай настане. Хто його сотворить?
— Ми й так бідні, — вперто відповів Роман. — Я говорю про Галичину. В селі — безземелля, пролетаризація. В місті — нема роботи, а якщо вона є, то для поляка. Рано чи пізно, а мусить настати соціальний вибух… і ми, комуністи, цей вибух готуємо в ім'я щасливого майбутнього.
— Почекай, — зупинив я синову палку трибунатику. — Ти й твої наставники… той професор Пантелюк сушать собі голову завтрашнім щастям для чоловіка, так? А я хочу жити по-людському вже нині. Капіталізм, як ти знаєш, уже не такий вовчий, яким він був сто років тому. Сьогодні він каже робітникові: „Працюй-но, чоловіче, краще й будеш жити по-людському“.
— Дурниці, — відмахнувся Роман. — Ти, тату, черпаєш знання про світовий робітничий рух з львівського „Діла“ або ж із тикторівського „Нового часу“: панички галицькі залюбки оббріхують совітів, а комуністів у цілому називають „агентами енкаведе“ та ще й при цьому глузують з „більшовицького раю“. Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумів одне: капітал загниває, а все, що гниле — розкладається. Це аксіома. Ніяка ідеологія сьогодні не спроможна щось краще робітникові пообіцяти, накреслити перед ним конкретні обрії, вказати дорогу до цих обріїв, хай і омріяних, окрім нашої.
Я навіть не сподівався, що мій лагідний, податливий син аж до такого ступеня… якби то сказати… аж до такого ступеня наелектризований комунізмом, ідея аж шумувала в крові й зблискувала в очах: торкнешся — згориш.
— Ну, гаразд, — погоджувався я з сумом… погоджувався і жахався, що мій син проникся глибокою вірою в чужих богів. — Ти журишся всесвітнім робітничим рухом, вимріюєш, холєра ясна, всесвітнє інтернаціональне братство. А як же бути нам із Україною, з нашою державністю? Ти, певно, пам'ятаєш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комуніста, чи на члена ОУН… я тебе виколисував на українця.
Роман інову обняв мене за плечі. Засміявся.
— Якщо по правді, тату, то ти сам винен, що я пристав до капезу. Твій біль за Україну, тату, перелився в мою душу. Одначе ти помиляєшся, що Україну побудує, скажімо, в Галичині ОУН, хоч хлопці там відважні, фанатичні — їм нічого не закинеш. Тільки їх горстка, орден, до того ж методи боротьби — терористичні. Чи. може, покладаєш надії на панків із УНДО, на українських послів у польському сеймі, які випросять для Галичини бодай куцу автономію? Марна надія. Уся їхня метушня — то гра в політику, не більше. А реально… а реально маємо, тату, Україну за Збручем, так, радянську, червону, проте. Велику Україну і нам треба прагнути… нам треба боротися за возз'єднання з нею, з Києвом, із Дніпром. Ти віриш, тату, у возз'єднану Україну?
Я був безсилий погасити Романів вогонь; я міг знову й знову вичитувати йому аргикули з українських чи польських газет про московські політичні процеси, про арешти інтелігенції в Україні, але, дивлячись у натхненне обличчя, відступав від фанатичного пожарища, що горіло в його очах.