Я пробував промовити до серця районних уповноважених, але вони лише здвигали плечима й кивали на Йвана Гриву та Петра Качурика — наших сільських активістів, котрі урядували тепер у селі; це вони визначали, кого треба розкуркулювати й везти на білі ведмеді, щоб не пленталися попід ногами, коли розпочато будівництво „щасливого життя“.
Коли ж виселяли старого Тимчука, колишнього четаря Української Галицької Армії — приятеля мого давнього, то він упав пластом на землю, цілував її і ревно плакав. Стара Тимчиха, його жона, умить посивіла, біла-біла зробилася, як обсипана снігом… і ця біла страшна жінка тикала в мене пальцем і проклинала до четвертого коліна… і кричала, що то твій Романко навів на нашу землю орду. То чого, пане директоре, вдаєш, що тобі нас шкода, що ти нібито нас обороняєш? Ти винен… ти винен, що нас, старих бузьків, викидають з гнізда.
І я, немов побитий пес, поплентався додому.
Я таки був винен, що мій Роман виборював оце „братерське воз'єднання“, оцей „рай“. Якби не Ірина, то, мабуть, повісився б від ганьби.
Коли розпочалася війна й Червона армія накивала п'ятами, а тюрми в Бистричанах та в усіх галицьких і волинських містах і містечках відчинились, то цілий світ жахнувся від того, що зробило енкаведе з арештованими. Я був у Бистричанській тюрмі: там труп на трупі; там помордовані й постріляні; там кров на камінні розлита; там пекло під розпеченим сонцем; там живі блукали серед мертвих, впізнавали своїх, а хто не впізнавав — кликали, немов живих, у камерах, у пивницях, у коридорах своїх Василів, Петрів, Данилів. Імена глухо падали на мертвих… і може, вони мертвих боліли, але їх не воскрешали.
Плачі там кривавилися гомеричні, аж, здавалося, розколювалися грубезні мури.
Тишу густу, сукровичну я тоді побачив… побачив тишу в підземеллях тюрми, де розмурували велику склепінчасту салю, вщент набиту мерцями, що стояли щільно один попри одного; у тиші цій стражденній я помітив, що всі мерці споглядали на нас, живих, очима, що вилізли від задухи з орбіт; мерці нам щось кричали відкритими ротами; мерці нас кликали піднятими руками: поможіть, змилосердіться. Уявляєте: мерці з піднятими руками? Їх, певно, замурували в підземеллі живцем. І ніхто із нас живих не посмів порушити тишу, і ніхто не окликнув із сотенного гурту свого сина чи тата — ми замерзали перед невидющими мертвими поглядами.
Із тогочасних газет я вирізав статті й фотографії про більшовицькі звірства у тюрмах і про похорони; на одній фотографії, пам'ятаю, за тисячним похоронним походом дибала, опираючись на ціпок, одна-єдина згорблена, з пониклою головою стара жінка; ця жінка дотепер мені сниться, хоч фотограф не зафіксував її обличчя, бо надто низько вона хилилася до землі, одначе, я без фотографа знав: це, ледве переставляючи босі ноги, шкутильгала моя Україна.
З фотографіями та газетними вирізками я подався до Львова, маючи намір показати їх Романові, най би подивився, за що він сидів у криміналі, що він виборов. На Кохановського, де він мешкав, я його не застав, сусіди оповіли, що перед самою війною кудись перебрався, а куди — ніхто не знав. Я ворожив тоді надвоє: або він утік з „товаришами“ перед німцями на Схід, або ж „товариші“ його арештували и дні його скінчилися разом із сотнями інших у львівській тюрмі на Лонцького.
А виявилося…
Пізніше, у сорок третьому, восени приплентався від нього чоловік із запискою, що, мовляв, „я живий, борюся й вибачайте, що завдав вам багато прикрощів. По війні побачимось… все по війні буде по-інакшому“. Від себе той чоловік зі Львова додав, що „товариш Зенон“ знову у підпіллі».
— З комуністами? — спитав я.
— А то ж із ким? Мусимо допомагати Червоній армії бити фашистів і приближувати визволення.
Я слухав того чоловіка зі Львова, немолоду, інтелігентну людину, може, вчителя, який щодня бачиться у підпіллі з моїм сином, із «Зеноном», і сушив собі голову: «Невже Роман направду вірить, що по війні буде інакше?»
Чоловік зі Львова переночував і зник, я інколи ловив себе на думці, що він ніколи у Горопахах і не появлявся, це моя вигадка, це потіха для Ірини, але коли Червона армія вступила у Львів, то Романові друзі написали мені, що «ваш син брав активну участь у антифашистській підпільній організації. На жаль, був зраджений провокатором, гестапо кинуло його в концтабір, у Майданек під Любліном, де й загинув смертю героя. Маємо точні відомості».
Загинув?
Смертю героя?
Боже мій. Боже, за що мене так тяжко караєш, за чиї гріхи дано мені цю покуту? І певно на мої жалі відповіла б стара згорблена жінка з палицею, яка босоніж шкутильгала по брукові услід за тисячами людей, котрі ховали жертви більшовицького терору в липні сорок першого року. Я довго беріг вирізку з газети — її фотографію, не один день просиджував над нею, і не одну молитву покаянну, немов до Богородиці, вишептав до неї, аж поки Ірина кудись її не переховала.