— Ну, май розум, чоловіче, — розраджувала мене, — не карайся чорно.
— Немов дитину сповивала мене ласкою, пестила мої руки, обличчя, голову. Ти, сусіде мій, намалював її на портреті правдиво… такою, якою була її душа. Ясність її очей, ніжне тихе світло, що випромінювалося з її лиця, з волосся, з усієї її постаті, дивним чином переймало, переливало в себе, перехоплювало твій сум і журу й ти начебто від них увільнявся… ти випростовувався. Може бути, що давня Іринина сила й тепер впливає на мене… і певно таки діє, якщо ти малюєш мене з піднятою головою.
Тільки…
Тільки признаюся тобі, сусіде, що ночами, бувало, або плачу, або розмовляю з Іриною і згадую пережите… або ж, немов божевільний, викликаю з пітьми жінку з газетної фотографії і запитую її: «Жінко Божа, невже ти віриш, що твого сина скатував на смерть мій син? Він не був причетний до дикої масакри… він тоді вчився у Львові на інженера».
Котроїсь ночі я побачив обличчя жінки з фотографії, дарма, що фотограф її обличчя не сфотографував, надто низько хилилася стара до землі, а я проте, таки її обличчя побачив — п глибоко запалі очі, худе вилицювате обличчя, посічені зморшками губи… губи її вишіптували: «Але ж, директоре, ваш син червоні прапори на вільхах розвішував, пам'ятаєте?»
Одначе, художнику, ти не зважай на мої плачі й молитви, може, й справді через сто чи через двісті років прийдешній знавець мистецтв підведе до портрета цікавих чи байдужих туристів і скаже… і скаже:
«Маємо перед собою портрет невідомого учителя. Під такою назвою він записаний у нашій галереї. Подивіться-но, цей чоловік мав вольовий характер і стійко переносив удари долі. Навіть у біді, у гіркоті своїй — бачите, художник це помітив у кутиках губ та ще в погляді… у глибинах очей затаїлася гіркота. Та, проте, невідомий не капітулює, готов поборотися. Є ще у нього сили».
Очевидно, мій сусіде, це так, є іще в мене енергія, іще я поспішив би людям на поміч, якби хтось покликав… якби хтось покликав… якби я був комусь потрібний… якби ми подали собі руки.
Та запишім мою особу: я вчорашній; я минувся, як торішній сніг. Небіжка Ірина, бувало, кивала мені непомітно пальцем, коли я в розмові з кимсь надто багато уваги приділяв своїй особі… це не було хвалькуватістю, це було наче підсумком чогось зробленого. Принаймні я так виправдовувався перед нею (Вона шептала мені на вухо: «Признайся, чоловіче, ти таки надто себе любиш?»)
Чи виправдаюсь за життя чи після смерті перед Богом за її загибель? Де маю знайти найщиріші слова, щоб Бог їх почув, у яких святих книгах вони записані? Чи вони, як ластівки, причаїлись у моєму серці? Бо Ірина завинила перед енкаведе тільки тим, що була моєю дружиною. Вона знала свої цілющі трави, робила з них відвари й різні мазі й лікувала ними кожного, хто просив допомоги… просили, правда, й хлопці з лісу, одначе траплялося, що приносили до неї також пораненого енкаведиста чи стребка — вона нікому не відмовляла.
Не допомагало зілля, то згадувала «тайні слова», перейняті від матері.
В телячому вагоні, куди натоптали душ сорок, вона, звісно, не мала з собою помічною зілля, помагала людям примовлянням, потіхою, іноді погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки вмирало… найперше відходили діти, за ними люди старші віком, не минала, проте, смерть і тих, які нібито не повинні були вмирати. Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагоні нашого ешелону призначали по одній Смерті, вона була при ділі, перевиконуючи план.
Та і як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вересні, везли через цілу осінь аж до грудня майже, а у вагоні студінь, годували ж бурдою із буряків й капусти або і нилими оселедцями, щоб до усіх наших мук додати цілодобову спрагу, не було для нас у цілому світі крапелинки води.
Скажу вам: до різних бід наші люди поволі таки звикають… звикали й ми бути бранцями; поволі ми відвикали плакати, коли вмирали наші діти і їх, як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; і глухли ми, коли енкаведисти обкладали нас матом; і мовчали ми, зціпивши зуби, коли нас принижували; і стояли ми, неначе голі, в своїй безборонності, коли на стоянках вривалася у вагон варта з вівчарками… вривалися після того, коли ми співали отієї сумної співанки, яку виплакували лісові наші хлопці на похоронах загиблих повстанців… там були слова, що вчора ти був живий і здоровий, а нині, друже, лежиш у сирій землі за Україну, за рідний край…