— Але ж… але ж цих Шевченкових творів нема в програмі п'ятого класу, — сухо зауважила Одарка Пилипівна. — Чи то дозволено… отак самовільно, — вона мимохіть оглянулася, немовби за її плечима причаївся небезпечний звір. — У нас це так би не минулося. Були б неприємності. Я добре знаю: були б неприємності, та ще й які, — повторила й знову зиркнула в куток; у кутку сидів звір, якого вона боялася. Страх на хвилину вибілив її лице. — Спитали б: хто дозволив?
— Хто ж може дозволити або заборонити дихати? — пирскнула Віра Кожухівська. Ця маленька щупла жіночка з кумедною косичкою, що стирчала по-дітвацькому наївно, була у цю хвилину схожа на розворохобленого горобця: кругле її личко розчервонілося, брови нависли, як стрижі. — Ви ж бо яко вчителька рідної словесності, не можете заперечити, що Україна живе Шевченком. Його творчість, не порахуйте мої слова банальними, це ріка, цілющі води якої щоднини нас омивають, напоюють, і щоднини нас воскрешають. Шевченко для нас, як Ніл для Єгипту… пустеля бо наступає. А ми не даємось.
Поправді сказати, я і сам не сподівався, що „пані Віра“ може бути такою… ну, такою наступальною і сердитою… і ще — красномовною і переконливою, що так важливо для педагога. Я уявив Ніл-ріку, що пливла посеред пустелі… і виходив із його вод Шевченко. Я подумав тоді, як часто ми живемо й працюємо поруч із людьми, яких не відразу можемо розпізнати: хто вони й що вони… і тільки за певної ситуації відкриваються. До цього часу Кожухівська була у нас попелюшкою.
Одарка Пилипівна слухала Кожухівську злякано й здивовано; була хвилина, коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухівській говорити, затулить їй рот долонею; на її лиці карбувався чорною тінню страх, одначе вона взяла себе в руки — обличчя її неприступно кам'яніло, а вся вона — оглухла.
Потім пішла поміж партами й заглядала в учнівські зшитки й у дитячі насуплені, відчужені личка; дитячі ж очі споглядали на неї з-під брів, ті очі були схожі на непроникливі сліпі ґудзики; я злякався, що мої учні враз осліпли; мені було цікаво знати, що приїжджа стара вчителька хотіла вичитати з глибин олов'яних ґудзиків; я мав намір їй сказати, що обставини вчать дітей на цій землі замикати душі, й ти до замкненої душі, колего, не достукаєшся. Одарка Пилипівна одначе чи то з простого інтересу, чи з учительської впертості таки шукала ключі до душ й присідала поруч, то коло дівчат, то біля хлопців, і невинно випитувала, чи тобі подобається ходити до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключі її були давні, як світ, і діти відповідали неохоче, лише Данилко Гром'як — хлопчисько загонистий, розбишакуватий, знаний у цілому селі за свою пащекуватість, сказав, що коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то візьме зброю й піде боронити Україну.
Немов вітер увірвався до задушливого класу…
Немов дощ омив дитячі лиця, бо всі вони весело глянули на Данила; і лише ми з Кожухівською затерпли: що ж воно тепер буде?
— Шо ж ти розумієш під Україною? — спитала Одарка Пилипівна. Спробувала погладити хлопця по голові, але він відхилився. — Конкретно… оту Україну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Дніпро, козацькі могили, степи?
— І цю теж, — хитнув патлатою головою Данилко. — Я собі міркую: та Україна, як євангеліє в церкві, котре ксьондз дає усім цілувати… книжка така свята, світиться золотом, знаєте?
— Знаю, — сказала Одарка Пилипівна.
— Для мене Україна… ну, як вам сказати… — і хлопець зам'явся, здавалося, він зараз махне рукою, бо не відшукає потрібного слова, щоб зібрати докупи думку, і ми з Кожухівською переживали за нього:
Ну, Данилку, не завстидай нас. Маєш прецінь язичок гострий. Скажи, як ми тебе вчили.
Скажи…
Скажи, чуєш?!
Він відповів по-своєму, не теленькнула в його відповіді наша шкільна наука, книжкою там не пахло, не було завченої декламації, пози; хлопець шкандибав босим по землі й оббивав об каміння пальці.
— Мої мама — вдовиця, тата на фронті вбило, лишилося поле — п'ять чи шість моргів… а ще маємо на „Дубниках“ пасовище й пів-морга лісу… з того грунту мус родині жити, бо звідки інакше… а крім мене, в моєї мами ще двоє, менші, а їсти хочуть, і штанята їм треба купити. І мама кажуть: забирають у нас совіти грунт, сиву кобилу й плуг; і ще будуть розбирати стодоли… видирають нам із рук Україну, бо що інакше — Україна? Та я не хочу… я не дамся… я поле не дам, і стодолу, і плуг. Бо як будемо жити? — Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто від неї залежала доля його України.