Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в район, а таки скинули в яму на сільському цвинтарі. Це була єдина радість для Анни… радість, бо могла крадькома піти на синову могилу, засвітити свічку й помолитися за його душу.
Не знаю, чи хтось у Горопахах впізнавав у «Сагайдачному» Петра Когутяка, мабуть, що ні, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про це дізналися б — і закурилася б за Когутяками сибірська дорога. Зате Анна запам'ятала Козаченкову хвальбу: «Я особисто прострочив „Сагайдачного“. Мужик був крепкий, ніяк не хотів падати, а я бив із кулемета й бив». Сержант, п'яний і веселий, тинявся безпечно по селу і, завжди сторожкий, на цей раз закинув свій автомат за спину, взяв в руки гармошку, й витинав марші й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. І ось тепер Когутячка пасе очима Козаченкову матір; вони, мабуть, були ровесницями, тільки Анна, немов рибина на вітрі, висушена та зав'ялена… та і як такою не будеш, коли сама мусиш орати і сіяти, косити й доглядати худібку, намолочувати совітам контигент, бігати вечорами до читальні на Ступині проповіді, вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендітну, як весняний первоцвіт, невістку. Старий Когутяк помер ще за німців, а син у партизанці Україну виборював, поки не згинув.
Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипівну зацікавлено й, може, трохи розчаровано; вона сподівалася побачити якогось страхопуда, відьму, яка породила енкаведиста, а тут, біля столу сиділа й пила чай звичайна стара жінка… ну, трохи ця жінка залишена й неприступна… та й не до лиця їй, старій, викладати, немов дівчині, коси короною. Жінку з Великої України варто й пожаліти, знайти для неї ласкаве слово, адже, що не говоріть, а її сина вбито в нашому краї… і вона не винна, що її Сашко, той Козаченко в кубанці, геть озвірів від засідок, перестрілок і переслідувань, від пиятики також і від енкаведистського свавілля; ні, ця жінка з Великої України навіть не знає, що її син вирізав на своєму офіцерському паску із звіздою карб за карбом на кожного вбитого бандерівця, і цим, бувало, вихвалявся… і був там карбований Петро Когутяк. Господи наш, Господи…
Карб на ремені стара Когутячка немовби раптом зримо побачила і він її обпік… або ж до того карбу мимохіть торкнулася ручкою мала Соломійка… так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей. Дитячий плач сполошив, як голуба на підвіконні, бабині жалі й умив лагідністю, вона горнула до себе дитину, сухе й гостре її лице зблідло, а губи стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола, люті жаркі слова. Ой, як повно в мені клекоту, слова розчервонілися, як каміння на вогні, і я зараз буду ними каменувати стару вчительку… і най їй стане боляче, най вона завиє від болю, як я вию ночами, коли внуки сплять… і най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска.
Одарка Пилипівна інтуїтивно раз-по-раз оглядалася на Когутячку, і я відчував, що ось-ось розірветься поміж ними граната; я не міг до цього допустити, я мусив Когутячку заглаїти. Сів коло неї і поклав, перестерігаючи, руку на її плече… і кілька разів стиснув її плече, мовляв, Анно, схаменіться, у гніві самі себе видаете, за вами прецінь Сибір плаче, а маєте на колінах малу Соломинку.
Спам'ятайтеся.
Вона переборювала себе цілу вічність, ковтала й ковтала розпечені слова, гасила їх у собі, і клекіт поступово улягався, а білість на лиці зникала. Врешті глипнула на мене вдячно, хитнула головою:
«Я вас, директоре, зрозуміла, я сама собі не ворог».
У кімнаті посіялася незручка мовчанка. Моя Ірина припала до вікна й, щоб розрядити німотність, сказала:
— Як красно надворі… біло, біло. Люблю вечори в хурделицю. Вийти б із хати та поблукати селом, подихати молодим снігом, що чомусь пахне весною.
— Далеко сьогодні не заблукаєте, — обізвалася Галинка Ярошенко. — На когось відразу наткнетесь… на Ступу або ж на хлопців із лісу.
— Лісові хлопці, як зайці, — усміхнулася у своєму кутку Когутячка. — По першому снігу не ходять, бо Ступа вислідить, як пес. Правда, вже без Сашка в кубанці.