— Ви теж його знали, мого сина? — ледве чутно, не глянувши на Когутячку, спитала Одарка Пилипівна.
— Чого ж, усі ми в Горопахах його пам'ятаємо… його гармонію, кубанку з червоним денцем та автомат. Знаний був, — відповіла уже без усміху Анна Когутяк. Вона знову хмурилася, хмари напливали й напливали, і я знову згадав гранату.
— Ви його тут ненавиділи, так? І ви, жінко, теж? — приїжджа гостя наосліп, немов приречена, тягнулася до гранати, до моєї уявної гранати, що мала поміж ними, жінками, вибухнути. Всі ми в хаті ніби побачили, що граната лежить поміж горнятками й тарелями…. лежить, а вибуховий механізм відраховує секунди.
— Мені один партизан… наш таки хлопець з ліса… нема вже його… оповідав про Сашка в кубанці щось таке… щось… — Анна Когутяк й не помітила посуворілого й замкнутого обличчя Одарки Пилипівни, й начебто не було у нас із нею мовчазної домовленості не робити собі шкоди, і через те я дерев'янів. А вона продовжувала: — Отож я не дуже в ті оповіді вірю, бо про Козаченка ружне повідали, та і я сама не раз виділа, як він біг попереду Ступи, як песик на ланцюжку.
— Але ж, сусідко, — пробував Когутячку зупинити, — про мертвих…
— Хай говорить, — набундючено промовила Одарка Пилипівна. — Я одразу зрозуміла, що ця жінка спеціально прийшла сюди, щоб про Сашка поговорити, щоб…
Анна Когутяк на мить спалахнула… й вона була страшна у своєму гніві: очі побіліли, обличчя й без того аскетичне, виглядало так, начебто з нього здерли шкіру й оголилася жовта гостра кістка. З-під чорної хустини висмикнулося пасмо сивого волосся.
Я заплющив очі.
Граната, на щастя, не вибухнула; а я й не гадав, що Когутячка так вміє володіти собою, життя, видно, навчило цієї складної науки; вона лише зітхнула, знову ковтаючи згустки гніву, і не минуло дві-три хвилини, як жінка, гойдаючи на колінах внучку, продовжувала спокійно:
— Маєте рацію… я направду прителепалася сюди, щоб з вами здибатися, товаришко чи пані — не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала… о, я мала намір вилити цілу ріку жалю на вашого сина, щоб ви тую ріку випили до дна, бо, бігме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про інше… я про добро, про те, що оповідав мені один хлопець з партизанки. Сталося так, що хтось виказав Ступі схрон, тобто криївку, де перебував якийсь бандерівський провідник з двома охоронцями. Ну Ступа обступив схрон… повно енкаведистів… ще й на всякий випадок засідки поробили. Бандерівці спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та й то у видолинку, куди він скотився, втікаючи, чигала на нього смерть: за дубом лежав у засідці енкаведист у кубанці. Автомат напоготові, ось-ось сипне чергою. Проте не стрілив. Енкаведист у кубанці навіть відвернувся, і лише потім, коли втікач зник у кущах, пустив у білий світ чергу за чергою. І хлопець той, утікач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я на свої власні вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно твердив, що Сашко навмисне не стріляв і дав йому змогу втекти… обізвалася в ньому, видно, українська душа.
Як собі хочете, пані-товаришко, а мусила-м цю історію переповісти, аби-сте поїхали додому з розрадою: ваш син не пролив братньої кровці. Ви Ступу не слухайте, ви мене слухайте… — вмовляла Когутячка нашу гостю.
Ми всі були приголомшені її неправдою, бо чули цю історію, вигадану чи й справжню, давно й не один раз, лише ніхто не міг забожитися, де вона насправді відбувалася… і не було в цій історії імені Сашка Козаченка. Проте, ніхто з нас не моргнув і бровою, ми здогадувалися про потаємний смисл Анниної неправди: їй таки стало жаль самітньої старої вчительки. І страшно було подумати: вона прощала жінці з Великої України смерть свого сина… вони обидві поріднилися через смерті своїх синів. Я думав тоді: гей, добрі й милі люди, як ми себе не знаємо, як ми собі докоряємо, як часом нас мають за бандитів, за націю різунів, а тут одна із нас, сільська вистраждана жінка перемогла братовбивство, помсту, зраду. Й навіть перемогла саму себе.
Ми в хаті принишкли здивовані; ми мовчали, боячись необережним словом, тоном, півтоном зрадити перед Одаркою Пилипівною Когутяччину неправду; ми лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так воно насправді діялося.
Один Бог знає, як Одарка Пилипівна повірила в мальовану легенду Анни Когутяк; вона очікувала від Анни ворожнечі, від цієї гостролицьої жінки ворожість віяла, текла, як віє студенню вітер із поля, й бідна стара вчителька спочатку не могла зорієнтуватися, як має повестися із красивою легендою про її сина; вона зазирала нам у вічі, запитуючи, що їй робити з Сашковою історією: повірити в неї, відкинути її?