Я мовчав, трохи спантеличений: він вичитав мої думки.
Він тим часом назвав себе: це був Ярослав Ґонтар, письменник, кореспондент обласної газети. Ім'я його було добре знайоме: іще до війни мені потрапили до рук два томики його «Сільських оповідань» і, правду кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колію й через те не буде спроможний сказати про галицьке село своє слово, одначе помилився. Якщо Стефаникові герої не мали й гадки відірватися від землі, на якій чорно бідували, й більшість з них не пробувала щось у своєму житті змінити, то люди з Гонтаревих оповідань виходили за межі своїх нивок і запитували подорожніх, де є земля краща й плодючіша, напитували в присмерках, у непевності майстрів, що вистругували човни, щоб свою біду переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував і відштовхувався веслом від берега… і опинявся в містах і містечках, там наймався різати й колоти дрова, підмітати вулиці, на гарбарні брався за найсмердючішу роботу або впрошувався на «колійовій станції» розвантажувати вагони з вугіллям. Ґонтареві люди були не менш трагічними, ніж Стефаникові, бо хоч вони розпрощалися із землею, стали начебто інакшими, такими, що усвідомлювали необхідність змінити світ для того, щоб легше їм жилося, усе ж багато з них або згасало від сухот у міських сутеринах, або спивалося, або вчилося красти, або просто байдужіло, задовольнившись найменшим…
Або вішались.
Власне, ці нові Ґонтареві люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо вже такі типи об'явилися в Горопахах, і чим далі, — тим їх ставало більше; я дотепер не звертав на них уваги, мені здавалося, що село — здоровий організм, а люмпен сільський — це ледацюги, конокради, пияки, які дорешти пропивали вітцівщину, три-чотири постійні арештанти, які сповідували комунізм — це тільки лишай, який поступово минеться. Ґонтар відкрив мені очі, що його «нові люди» — не тільки трагічна, але й руйнівна сила, в якої нема нічого святого; «ноі» Ґонтареві люди, з яких восени тридцять дев'ятого року комісари рекрутували усіляких активістів, стахановців, бригадирів, ланкових, депутатів і донощиків, у післявоєнний час показали зуби й позаписувалися в батальйони стрибків, що готові, вислужуючись перед товаришами оперуповноваженими, зарізати рідну маму.
По війні ім'я Ярослава Ґонтаря стало часто появлятися на шпальтах обласної газети, але, на жаль, він уже не писав оповідань, його тепер цікавили — і він їх вихваляв — конкретні люди, часто з колишніх «нових», котрі заходилися будувати «під зорею радянської влади нове й щасливе життя»; я, щоправда, не дуже вірив у «реальних будівничих», принаймні в Горопахах вони більше руйнували, ніж будували, будівництво «щасливого життя» в газеті висмоктувалося з пальця, так само, як умів Ґонтар майже щоденно вибріхувати про «масові звірства українсько-німецьких націоналістів». Його великий нарис про «героїчне» життя і «героїчну» смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунівського «бойовика» Михайла Несміяна по кличці «Затичка» став класичним зразком радянської журналістики, де воістину було п'ять процентів правди, а решта — брехня.
Я уявляв автора тієї писанини таким собі розгойданим та забльованим пияком, аморальним типом… ні, я уявляв собі цього, з дозволу сказати, письменника «пуцарем», тобто горшконосом, лакеєм при товаришеві Ступі, то тільки Ступин горшконос міг набрехати на бідного Михаська сорок бочок арештантів й міг прославити Козаченка, який, бачите, тільки й знав, що забавляти сільських дівчат грою на гармонії та навчати їх українських народних пісень, нібито енкаведе, холєра ясна, створено совітами для того, щоб сільські дівчата збагачували свій пісенний репертуар.
Ще того ж дня, коли прочитав у газеті опус товариша Ґонтаря — каюся, що був такий наївний — послав до редакції скаргу на злочинні дії оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалію самосуду над родиною Михася Затички; мені чомусь здавалося, що в редакції сидять гуманні, інтелігентні, а головне — принципові люди, які силою свого авторитету, морального впливу на начальство примусять Ступу відповісти за скоєне.
Ну, звичайно, я помилився… я був лютий на себе, що надто високо цінував редакційних працівників. І ось маєш: «Михайло Несміян — куркульський виплодок. Не один рік бандерівські ватажки у своїх глибоких схронах виховували з нього такого собі примітивного камікадзе, вбивцю, на рахунку якого не одна безневинна жертва…». І далі в такому ж дусі.