Скажіть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?
— До речі, Северине Петровичу, я знаю про вас не від енкаведе, хоч і вони, сподіваюся, мають про вашу особу немало інформації. До війни я декілька разів зустрічався з вашим сином… ми ж прецінь були однодумцями. Він любив про вас розповідати… він любив вас. — Ґонтар добув із кишені хустину й витер спітніле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свічку пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтіло в золотистому осяяні. Він називав вас «фатером», ви знаєте про це? Роман хвалився, що його «фатер» — апостол у Горопахах, який прагне усіх помирити, усіх навчити добра, пря потребі допомогти й за кожного скривдженого упімнутися. Шоправда, Роман додавав сокрушно, що «фатер» не визнає політики, ніяких партій, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людські біди. — Ґонтар без мого запрошення рушив на шкільне подвір'я у тінь лип та акацій; він ішов, навіть за мною не оглядаючись; він знав, що згадкою про Романа прив'язав мене до себе.
Я шкутильгав за ним.
Чубарики майже бігцем оточили шкільний сад — потонули в лопухах і кропиві.
— Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповідання або й повість, яка мала б називатися «Апостол із Горопах», і прототипом мого героя повинні були стати ви, Северине Петровичу. Я ділився із цим задумом із вашим Романом… — Ґонтар присів на трухляву колоду, що лежала обіч садової стежки. Тільки тепер у тіні, де пахло кропив'яним духом, я помітив, що він дуже стомлений… радше сказати, якийсь випорожнений: ні в очах, ні в усмішці на тонких губах, ні на збриженому зморшками високому чолі я не помітив пульсування життя, радості, а якщо хочете — то й відчуття небезпеки. Нічого цього не було. Зовнішня елегантність, нібито європейський лоск — отой метелик під сизою бородою з ямкою, напрасовані штани, начищені черевики й зелений капелюх із півнячим пір'ям — це тільки маскування. Я раптом відкрив для себе, що і його розмова — це теж маскування: він нічим не цікавився, йому нічого не було потрібно, він навіть нічого не боявся… він жив у далекому потойбічному світі байдужості, де не було ні радощів, ні тривог, любові і смерті, власне, нічого не було… він плив у безбережній і безбарвній тиші, занурений у себе по горло, власне він утопився у собі. Якось не вірилося, що ця людина майже щодня пише в газеті пристрасні, аж гарячі на дотик, гнівні памфлети й статті, вигострені, як багнети… та ще багнети напоєні трутизною, і призначення їх було дискредитувати, змішувати з болотом, знищувати морально націоналістичне підпілля.
Чи, може, гнів, пристрасть, багнет, трутизна — це теж його маскування і він нічим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно?
— Чого ж бо ви не написали вашу повість? — спитав я Ґонтаря. — Якось мій Роман привіз зі Львова два томики ваших «Сільських оповідань», вони дотепер є у моїй бібліотеці. Я їх хвалив… Герої ваших оповідань — нові люди на галицьких теренах. Це було для мене відкриття.
— Дякую, — Ґонтар стримано поклонився. — На все є свій час… є час, як ви говорите, на відкриття нових людей. І настає час, коли й вони сходять зі сцени, а на їхнє місце поспішають інші. Це закономірність. Такою ж закономірністю є те, що я не зумів, чи не встиг… чи не був душевно настроєний написати повість про сільського апостола, вчителя, котрий учив читати й писати не одне покоління сільських дітей; він учив їх також садівництва та пасічництва, в мочарах, де раніше рохкали жаби, навчав селян копати саджавки й розводити рибу, яку потім возили в діжках євреям у Бистричани… він теж роздобув у німецьких колоністів «батоги» полуниць, до того часу невідомої у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, які билися за межу, керував у читальні хором, бо трохи грав на скрипці, гасив політичні пристрасті й кликали його люди «в куми» — хрестити дітей.
Ґонтар направду був досконало поінформований про мою «апостольську» діяльність. Втім, чи лише мою? Тисячі народних учителів від початку століття до наших днів брали на себе роль заступника скривджених у селах і містах, селах і містечках, тисячі… Це наш обов'язок і наша робота, яку ніхто інший за нас не переробить, бо також ніхто інший, окрім хлібороба, не виоре нивку й не кине в скибу зерно.
— Я хотів би тільки додати, — промовив я, — що в теперішній час апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, і крутішою стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо він знову повернеться до цієї теми.