— Я не один раз роздумував… припасовував кінець до повісті про апостола з Горопах… я колись цю повість таки напишу. І вже знаю, що кінець має бути трагічним, — відповів Ґонтар стомлено. — І трагічним, прошу вас, він буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечі народний учитель, ні. Маю надію, що апостол таки дійде, донесе хреста на Голгофу. Біда, трагедія його в тому, що він залишиться на Голгофі самотнім, ніхто не прийде його оборонити від оббріхування… ніхто не оборонить, коли почнуть його каменувати. Всі осліпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тільки своїм страхом. І апостол на Голгофі буде оплакувати свою самотину, ось згадаєте мене, що так станеться. Ніяка собака не згадає про його доброчинство; ніхто не відважиться, щоб утерти його смертний піт, бо й це буде небезпечно. Ось який кінець повинна мати моя повість. Може, тому її й не пишу, щоб не стати злим пророком. — Ґонтар говорив ліниво, часом зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що він вибирав слова лагідніші, не хотячи мене образити.
— Ви, мабуть, не любите людей, — промовив я перегодом. — І не вірите в людську вдячність… чи принаймні в людську порядність. Я нескромно здогадуюся, що під іменем апостола маєте на увазі мою особу. Так? Хочу уточнити: на ніякі почесті, на вдячність я не розраховую, і не вважаю, що якісь мої вчинки, дії були особливими… Це була звичайна сільська робота… ну, може, небезпечна, невдячна, але робота… Ну, а якщо залишуся на Голгофі самітником, коли не знайдеться руки, яка б відвернула від мене вороже каміння… коли їх очі відвернуться від мене… коли не впаде жодного слова в моїй обороні, то буде мені гірко, і, певно, я заплачу.
— Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в моїй майбутній повісті про апостола із Горопах, — сказав, зітхнувши, Ярослав Ґонтар. — Тепер можна мені сідати за стіл і довершити те, що було задумане десять років тому.
— Пусте, — махнув я рукою. — Шось не дуже віриться… та й ви самі не впевнені, що здатні повернутися на мистецьку царину. — Я вагався, чи варто говорити йому прикрі речі. Хоч… чом би й ні? — Плуг у борозні заіржавів, чересло пощербилося, коні, що були запряжені у плуг і колись мали крила і силу… ой, були колись у плузі крилаті коні… стали сухоребрими клячами. Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко… і як то радісно. Правда? — Я, мабуть, вистріляв цю філліпіку надто гаряче, але не міг я інакше… звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим пророцтвом; не вірив у його віщування, мій хресний шлях, прецінь, не прорубувався крізь пустельні хащі Гетсиманського саду, він котився поміж білими хатами, поміж людьми і їхніми долями… невже колись люди мене відцураються?
Я зібрався прощатися з Ґонтарем.
— Почекайте, — зупинив він мене. — Почекайте, — повторив. — Маю до вас офіційну справу, і то дуже важливу, яка стосується вас особисто, шановний Северине Петровичу. Та спершу я хотів би продовжити бесіду, яка стосується мене, моєї так званої творчості. Я давно не брав участі в дискусіях на літературні теми.
— Цілком зрозуміло, — випалив я у своєму стилі. — Бо ви давно перестали бути письменником. — Боже борони, я не збирався відкривати йому очі на його власну байдужість, на нудьгу, що сиділа на його високому чолі і холодно туманилася в очах… нудьгою він був спеленаний, як мумія льняним полотном.
— А ким я є? — пробував він усміхатися, продираючись крізь тумани, крізь зарослі й пропасті нудьги. — Я пишу… виходять мої книжки. — Оборона його була слаба, боронився він більше для годиться; йому, мабуть, було шкода самого себе; ні один мускул не поворухнувся на його лиці, а очі за скельцями окулярів були порожніми.
— Ви є бійцем ідеологічної застави на західному кордоні Радянського Союзу — так про вас писали в столичній пресі, — пригадав я недавно прочитане. — Це, очевидно, похвала? І ще там було написано, що ваше перо прирівнюється до штиків цілого полку, а то й дивізії… то ж уявляєте, пане-товаришу, скільки вбито вашим пером душ… вбито й покалічено. Письменник, як я розумію, повинен леліяти душі, плекати їх, підносити, він немов ангел-хоронитель стоїть за кожною душею, що схилилась над його книжкою.
А ви боєць, а не ангел, вам командують стріляти направо або ж наліво, колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви послушно відповідаєте: єсть!
Інший на місці Ґонтаря напевно не стерпів би й або крикнув би, щоб я замовк, або ж покликав би своїх солдат, бо я таки направду дозволив собі забагато (не було зі мною Ірини, вона зажди охолоджує, стримує мій запал), а він тільки узяв мене під руку, оглянувшись на своїх охоронців.