А що восьмий біль — я бачив, як колгоспні комсомольці, темна махорка, викорчовували фігуру з різьбленим розп'яттям Христа; поклали її опісля на верстат і прилюдно, регочучись і бліднучи від лякливої хоробрості, заходжувались її розрізати на кавалки.
А що дев'ятий біль — вчителі в школі остерігаються вимовляти перед учнями вголос слово «Україна», до України обов'язково додають «Радянська», або замінюють Україну на «Вітчизну», «Батьківщину», за ними теж стежить нечиста сила з партійного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотів.
А що десятий біль — то посіяний кукіль: живи собі, чоловіче, поки живеться, най тебе нічо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти собі закарбуй, чоловіче, на носі, що правда є лише в Москві… а до Москви далеко, а ми тут, у колгоспній канцелярії, в районі, в Бистричанах царі й боги, а ви всі «коліщата» й «гвинтики». Розумієте? Понімаєте? Ферштейн зі?
А що одинадцятий біль — то олжа, що скрізь запанувала: брешуть газети, бреше радіо, брешуть начальники великі і малі в містах, бреше їхня партія, бреше колгоспний голова про врожаї, яких нема, бреше крамар у крамниці, бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зібрані бідною жінкою п'ять колосків, брешуть генерали, що вони боронять мир, насправді ж готуючи війну, нахабно бреше піп у церкві, проповідуючи цноту, а сам щовечора блудить в молодиці, брешуть колишні оперуповноважені енкаведе, що вони закладали підвалини раю, бо насправді ж створили пекло.
А що дванадцятий біль — то доля Орисі Бойчук, є така голосиста дівчина в нашому селі, яка з ласки Хрущова, як і я, зрештою, повернулася з сибірського заслання, її голосом любуються люди в селі, приїжджав також у Горопахи відомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторію її не приймають, бо її тато Гринь Бойчук, який мав повстанське псевдо «Орлик», вистежений енкаведистами на вокзалі в Бистричанах, відстрілювався до останнього набою, поки не впав на кам'яні плити, зрешечений автоматними чергами. Родина, як це часто у ті часи траплялося, від мертвого сина й батька не відцуралася, й за це поїхала на Сибір; Бойчука назвали «твердим націоналістом», і за це Орися дотепер покутує.
А що тринадцятий біль — то ватри на городах, на яких майже відкрито спалюють речі щойнопомерлих дідів і бабусь: діти й внуки бояться «зарази», що нібито зачаїлась у рубцях одежі; насправді ж спалюють за собою минуле, животіючи в сьогоднішньому сірому дні; чорним димом відпливають у піднебесся шлюбні вишиванки й ткані в чорно-білу смужку верети, кептарі, цяцьковані капелями й гаптовані волічкою, злежані в скринях намітки прабабок й зсушені, немов тарані, колись такі легкі й зграбні постолики.
Зрікаються люди свого минулого.
Біжать од нього, немов й справді створилися перед ними золоті ворота майбутнього.
А що чотирнадцятий біль — то рубають головасті верби, що, мабуть, століттями жили над річкою нашою Унявою, стережучи, щоб її береги не обвалювалися, а дно — не замулювалося, щоб у її плеса ніхто не плював; тепер же із річки роблять канал, добуваючи з-під берегів та із дна дику зелену глину й рінь — і засмічують мертвою дичиною колись врожайні помірки. Якесь знущання над рікою і над полями; ніби-смо забули оте правіцьке: винесеш камінь з поля — принесеш сніп до стодоли. А ще: плюєш у воду, плюєш собі в лице.
Верби лежать обіч на берегах, як розпухлі на сонці розстріляні череваті жінки, а розсіяне густо каміння виблискує на сонці хижими очима.
Руїна…
А що п'ятнадцятий біль…
Ні, не стане мені ночі, і не стає мені білого обруса, на якому розкладаю наші болі, що знову в мені роз'ятрилися… та й не можуть не роз'ятритися, коли на обрусі тернове колюччя, і до котрого з них не торкнешся — кров із мене краплить; й коло кожного колюччя свічка горить для зримості й для пам'яті.