Але й траплялися смерті несправедливі…
Вечір був густий і глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди, немовби її виплели з грубої волосіні. Боївкарі йшли один справа, другий — зліва, не промовивши за дорогу ні слова. Коли припадкове я спотикався об камінь, котрийсь підхоплював мене під руку. Мали, очевидно, наказ мене берегти. Село, дарма, що ще не настала пізня година, нишкло в тривожних снах, і лише де-не-де блимав у вікні каганець.
Мене привели до хати на околиці села, від якої до лісу махнути рукою. Вікна були заслонені веретами, на столі чаділа з високо підкрученим ґнотом гасова лампа, й ціла невелика халупчина з старосвітською лавою під стіною, побіленим комином, рядком образів на чоловій стіні й порозвішуваними над постіллю мальованими тарелями, виглядала немов розквітла яскрава ружа; посеред хати, осяяний лампою, сидів за столом, схиливши голову на руки, молодик у совіцькій військовій гімнастьорці й у вишиваному киптарі, туго підперезаний паском із портупеєю.
— Сідайте, пане професоре, — промовив співучим тонким голосом, і я подумав, що він гарно читав би у церкві «Апостола». Навіть посміхнувся, уявивши його на криласі.
Я сів на табуретку навпроти нього і ждав; він дивився на мене довго, колючими очима стріляв мені то в обличчя, то в груди; мене його зирки не лякали.
— Ви хотіли мене бачити? — спитав, усміхнувшись до себе. — І, очевидно, знаєте, з ким маєте справу? — додав і знову пісно усміхнувся. Чи усміх цей означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його ім'я котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?
— Хотів, — кивнув я головою. — Я давно хочу з вами… з кимсь із зверхників у підпіллі поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може, дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.
— То я вас слухаю, — кивнув нетерпляче Опришко, і я зрозумів, що він не дуже любить прислухатися до чужої думки. У підпіллі він був цар і Бог, він мав під обцасом провідників, станичних, різних ідеологічних референтів… вони для нього гейби й не існували, адже він уособляв собою караючу руку підпілля і саму Божу кару.
— Мене турбує, пане Опришко, одна обставина… турбує і болить. Маю на увазі той факт, що підпілля дедалі частіше вдається до терору: там когось повісили, там — розстріляли, а того взяли вночі й слід за ним пропав. Кожної ночі якась кривава акція…
— Ви, професоре, не забувайтесь! — Опришко нервово схопився із-за стола й так задерев'янів стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав гіпсову маску. Руки заклав за спину.
— Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, і прошу мене не лякати, я, прецінь, стріляний горобець, — відповів йому зухвало. Очевидно, даремно я роздмухував вогонь, але такий уже мій характер. — Мені, може, пане Опришко, справа України не менш дорога, ніж вам, і ви це, напевно, добре знаєте.
— Я знаю також, — відповів він, не міняючи пози, — що ваш син був комуністом.
У мене заболіло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долоні.
— Я був про вас, друже провідник, кращої думки, — відповів йому, поволі добираючи слова… слова ж бо розлетілися, немовби посеред них вибухла граната. — Мій син — моя трагедія, але, повітре, й він жадав добра своєму народові. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я… а вам не може бути невідомо, що я при потребі людській і шкільній буваю в районі та в області, стукаю до канцелярій різних начальників і навіть до районного енкаведе. Приїздять і вони до мене… ось Ступа приходить на уроки. Отже, якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син виріс комуністом, то батько, тим паче чоловік мого характеру, який усюди пхає свого носа, мусить бути тричі комуністом, а простіше — запроданцем… і вам простіше простого кликнути когось із своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й наказати повісити мене на сухій вербі. Я у вашому розпорядженні. Нема про що розмовляти. — Я був, власне, вражений не так зневажливою згадкою про мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподівався, що в підпіллі були про мене доброї думки; їхня думка, очевидно, для мене щось та важила… тим більше для мене, який високо себе цінував… надто високо.
Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за спину, задумливо міряв кроками хату — від образів до порога. Час од часу зупинявся посеред хати, підвівши голову й устромивши погляд у сліпі заслонені вікна. Чи надслуховував, що діється на теренах ночі, чи прислухався до самого себе? Лише тепер мені відкрилося, що він ще дуже молодий; ходив він пружно, легко, і, дивлячись на нього: мені здавалося, що він кожної миті був готовий до стрибка, до бігу… він кожної миті був готовий до бою.