— Вибачайте, професоре, — промовив Опришко примирливо, зупиняючись переді мною. — Не будемо торкатися вашої батьківської рани. Це ваш біль, я хочу це зрозуміти. Одначе, я рішуче не сприймаю вашого звинувачення у сліпому тероризмі: є жертви, бо фактично триває війна, і, якщо хочете, війна братовбивча. Та чи ми її розв'язали? Більшовики кують нам кайдани, а ми надлюдським зусиллям ті кайдани лущимо по скалці. Проти нас енкаведе, партія, військо, уряд, преса, гроші. Це страшна й дика сила, яка не вибирає засобів: куля, бомба, виселення, наклепи, знищення цілих сіл. Особливо, на мій погляд, небезпечним є плекання совітами зрадництва поміж нами. Вони вміють це робити… вони майстри, це треба визнати, виплоджувати гадюччя, яке підступно впускають в наші міста й села, в наші ліси і поля, і в наші душі теж… гадюччя бризкає трутизною й нема іншої ради, мій шановний пане професоре, як топтати його чобітьми. Наш змаг — великий і святий — боремося за Україну… хтось гине в боях, хтось воює в підпіллі, хтось нидіє в потаємних криївках від голоду й задухи, а хтось мусить чавити чобітьми гадюччя. Цей льос випав на мене. Думаєте, пане професоре, це легко?
Опришко не очікував на мою відповідь, йому не потрібне було Моє ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не призначався, це скоріше була сповідь самому собі, він себе переконував, що нема в підпіллі важливішої роботи, ніж чавити чобітьми гадюччя.
— Мабуть, маєте рацію: тяжкий повстанський змаг… треба мати віру, що боротьба буде недаремною, й треба мати відвагу, щоб повстати проти орди, котрій несть числа й котра не вибирає засобів… — почав було я, зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.
— Я вірую, професоре, що змаг наш святий, — сказав Опришко, перебиваючи мене. — Якщо навіть усі ми до одного ляжемо кістьми, якщо орда потоптом покотиться по нашій землі й зрівняє наші могили… якщо нас, оббріханих, облитих брудом, помиями, якесь покоління або ж забуде, або від нас відцурається, засліплене брехнею, ми однаково знову воскреснемо в котромусь літі й у котромусь новому поколінні. І так буде, поки не настане Україна. Господи, — чомусь стишив голос… голос його тремтів, — яке солодке слово «Україна». Як слово «любов». — Закінчення його було дещо екзальтоване, урапатріотичне, він мовби випадково натрапив у своїй душі на оте просте округле слово «любов». Він стояв переді мною усміхнений, притихлий, немовби скупався у чистій воді, і зовсім не був схожий на всесильного у підпіллі есбіста, якому дано право судити й карати.
— Оте ж бо і є, пане Опришко, — сказав я, а хотів сказати ти «мій сину» — як це важливо навіть для майбутніх поколінь, щоб на Україну, на любов, як ви висловилися, не впало ні краплі невинної крові. Я власне на цьому хочу наголосити… для цього й хотів вас бачити. Не можна Добро творити через Зло.
— Мене інформували перед тим, як ми мали зустрітися… зрештою, я давно чув про вашу заповідь: «Творити Добро». І все, що ви робите в школі, чи в селі… що вам вдавалося в обороні людей… справи ці, я знаю, не мусили бути аж якісь великі, часом — побутові, дрібні, сусідські, а ви, проте, вкладаєте їх у скарбонку, на якій написано: «Добро». Правда ж?
Я переконувався, що есбе недаремно їсть свій підпільний хліб:
Опришко вивідав також про мою скарбонку з написом «Добро». І я зрозумів із тону його розмови, що моя «скарбонка» йому чимсь не сподобалася.
— Ви маєте на увазі «скарбонку» як самоціль? — спитав я. — То отже й творення добра — теж самоціль? Шо маю на це відповісти? Що повинен бути природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному випадку я — народний учитель, силою обставин і в силу свого становища свідомо стаю в обороні людській, і це, так би мовити, стає моєю громадянською потребою і моїм громадянським обов'язком, то що є у цьому непорядного? Думаю, що якраз наша біда… наша українська біда, що ми романтично ставимося до громадських своїх обов'язків… має бути, мовляв, якийсь внутрішній імпульс, підсвідоме навіювання, нашіптування, веління душі. Я сповідую прагматичний підхід: не варто очікувати імпульсу, а треба діяти… діяти щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, можеш зробити сьогодні. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. І чим довший твій рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств — тим більше будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це і є моя «скарбонка», друже провідник.
Опришко слухав уважно; він знову походжав по хаті й чоботи його поскрипували голосно, але ні одне моє слово під чобіт не потрапляло.