Юстина ніколи жінок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною хустиною, бліда, з непогашеною доброю усмішкою на устах, вона виглядала на мученицю, яка перебирала на себе чужі болі, глаїла їх і лікувала. Жінки на призьбах стихали, як малі діти, заколисані плином її бесіди… а в тому плині нічого ворожбитного не було, окрім лагідності, усміху, віри й науки терпіння; а в тому плині світило сонце, наливалися соком яблука, а дівчата наливалися красою і любов'ю, а в полі ходив розгойдано пшеничний вітер, що хмелів від духу скошеної трави. «Треба жити, дорогі сестри, й перетерплювати. Бо що, власне, є життя, як не терпіння? Витерплюйте, повірте в терпеливість не за гріхи, а за те, що Панбіг вас любить і випробує. Не зрікайтеся царства небесного, але й не зрікайтеся, кинувшись у чорну безодню розпачу, ластівочого співу. Час котиться на нас… через нас перекочується, немов велетенські — аж попід хмари — тракторні колеса, а ми шукаймо порятунку й розради в Богові… шукаймо й переживемо всі лиха. Ось побачите».
Котрась жінка котрогось дня спитала сестру Юстину:
— Чи мой, переживемо того Ступу?
— Усіх переживемо, — відповіла Юстина вголос і цілком по-сільському щиро засміялася. — І Ступу, і товариша Сталіна теж. Ми ж бо вічні на цій землі.
Ми вічні…
Очевидно, до опера докотилися якщо не ці сказані нею слова, то якісь інші підшепти, наклепи… а втім, і без наговорів товариш Ступа щоденно сам переконувався, який великий вплив має на село ота молода жінка, Юстина, в чорній хустині. Довго не відкладаючи, сам явився на подвір'я Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустріч.
— Прошу, будьте гостем, — показала на високу призьбу під вікнами. — Тут зручно сидіти й спостерігати світ.
Опер із своїм нерозлучним «дехтярем» на грудях хвилину поваґався, врешті таки присів. Сонце світило йому ввічі й він лискучий свій дашок насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвіртці.
— З вашої призьби світ справді виглядає ідилічним, — промовив Ступа, погладжуючи долонею зброю. — Ніби й нема бандитів і нема оперативників. Є тільки один Бог, — кинув на Юстину насмішкуватий погляд.
— Бог справді є завжди і всюди, — відповіла Монашка.
— Юринда ваш Бог, опіум… — Оперуповноважений Ступа мав намір сплюнути зневажливо, але в останню хвилину передумав і ковтнув слину. Від нього пахло цибулею, самогонним перегаром і ваксою начищених до блиску чобіт. — Я маю надію на свого бога, на «дехтяра». — Ступа показав у холодному зблиску усмішки білі й дрібні зуби, і Юстина аж здивувалася, що вони в нього такі білі й такі дрібні, їй чомусь уявлялося, що Ступа повинен бути ікластий, як вовк. Вона, певна річ, бачила Ступу десятки разів, здибалася з ним та з його зграєю на вулиці, але вони її не зачіпали, обходили забобонне боком, лякаючись, певно, її чорної хустини й чорної одежі. Ніхто не зважувався, в тому числі й веселун Сашко Козаченко з гармонією, зареготатися їй услід або ж приставати з сороміцькими натяками, як це вони залюбки робили з сільськими дівчатами й молодицями. Юстина, щоправда, уступала їм дорогу, сходила на обочину й дибуляла далі, звично тулячи зір у землю.
— Хіба не боїтесь, що одного разу ваш скоростріл заткнеться і ви… — сказала Юстина уявивши ситуацію, коли заткнеться Ступин кулемет.
— На цілому світі будете тільки ви, безпорадний, із своїм зіпсованим скорострілом… навпроти вас буде стояти смерть. Тоді й ви почнете кликати Бога.
— Звідки ви знаєте, що так колись може статися? — спитав Ступа й підвів голову. Задер угору дашок і поглянув, жмурячись, на сонце, — Я перейшов фронт, Крим і Рим… доля і зброя мене берегли. Так буде й надалі. — І нагальне мелькнула йому в голові якась думка, бо протер осліплі від сонця очі й устромив їх в Юстину. — Ви що, виворожуєте мені смерть… жадаєте мені смерті? — Ступі починала надокучати «культурна», як йому здавалось, бесіда, й він чвиркнув слиною крізь зуби, немовби «культурність» з себе випльовуючи. — Ти потаємно годинами б'єш перед іконами поклони й випрошуєш у Бога смерті для нас, так? Ніби я не знаю? Гадаєш, мені не доповідають?
— Я у Бога нашого випрошую тільки милості… тільки милосердя й ще, може, спеціально милосердя для вас, — відповіла Юстина.
— Ну-ну, це цікаво: монахиня, католичка якась молиться за перемогу радянської влади у цьому заклятому краї… це щось нове, — і він стиснув плечима. — Якби про це дізналися бандери в лісі… — реготнув.
— Я молюся за душі людські… за тих молюся, що он на хвіртці пантрують у синіх кашкетах… і за тих молюся, що в лісі. — Юстина знала, що Ступа наганяє в селі страх на старого й малого, й було їй дивно, що почувалася з ним вільно й розкуто.