Ні, Опришко не кричав, як почав було попервах. Мова його була уривчастою, слова відкушував поволі й, здавалось, брав кожне окреме слово на долоню і пригладявся до нього, потім струшував на долівку; словами він вистелив долівку навкруг себе — так я собі уявив — і вони, слова, лежали на долівці хоч на вигляд тихі, не розжарені до червоного, одначе я знав, що на дотик вони гарячі. Й поправді кажучи, я уже не був радий, що надто заглибився в трагедію Юстини Семенюк; кінець для мене теж міг бути трагічним. Шо йому, розлюченому есбістові, перешкоджало вихопити пістоль і…
Він цього не зробив би, я відразу себе заспопокїв; я не маю права про нього ницо думати. Справді ж, не вбивця він якийсь…
— Знаєте, пане професоре, ким я хотів бути в житті? — спитав Опришко й різко повернувся до мене… і я його не впізнав: замість скалок в очах, замість стиснутих губ, замість блідого гніву на худому обличчі я побачив страждання; я злякався, що він зараз заплаче або ж застогне; він обняв мене за плечі й довго, цілу вічність отак стояв заціпенівши; він ціпенів, склепивши повіки, а я, грішний, думав, що він мене не обнімає, він на мене оперся, йому було потрібне опертя, підтримка, без опертя обезсилений Опришко впаде; я відчував на своїх плечах вагу його тіла… вагу його страждання і мені по-людському стало його жаль. — Була в мене мрія — стати священиком… я шевський син із покутського містечка хотів стати священиком, щоб голосити слово Боже, проповідувати любов до ближнього. Тато з мамою були побожними людьми і моїм вибором тішилися. Я готував себе в думках до цієї місії… я був на першому курсі духовної семінарії, коли в тридцять дев'ятому прийшли совіти. Потім вибухнула війна, Львів зайняли німці й по місту розкотилася жахлива звістка, що енкаведисти, втікаючи, вимордували тисячі в'язнів.
Я пішов туди, до в'язниць, не з простої цікавості.
Я в душі був готовий сприймати як справжній божий слуга людські страждання і смерть; я був готовий глаїти лагідним словом розпуку матерів, які знаходили там розтерзаних катами своїх синів і доньок.
Мене занесло на подвір'я тюрми «На Лонцького» — так вона називалася ще з польських часів, разом із сотнями людей, які прийшли сюди впізнавати своїх. Сонце. Спека. Густий, як драглі, трупний сморід. Годовані, як ворони, мухи. Гурти жидів, що виносили трупи із казематів, із підземель, й укладали їх рядами на подвір'ї… жидів, як я потім дізнався, пригнали сюди на спокуту за гріхи жидів-енкаведистів. Плачі — аж попід саме небо. І я там зрозумів, що мої наміри гасити лагідним словом чийсь біль виглядали б святотатством. Матері мусили виплакатися. Я навіть підозрівав… я тоді запідозрив, що криками своїми матері прагли докричатися до Бога, щоб повоскресшав їхніх синів; сини, доньки, батьки, сотні їх і сотні лежало на подвір'ї, а ще сотні в підземеллях лежали покладені в штабелі, як дрова… а ще в камерах лежали розкидані, як скошене важке колосся. Скатовані, оголені дівчата. Сокирами розкраяні черепи. В одній камері я бачив розп'ятого на стіні, прибитого цвяхами священика в чорній реверенді, живіт у нього був розпорений навпіл і в місиво кишок устромили голе немовля.
Повірте, я теж тоді завив разом із матерями, це була остання крапля, мене начебто теж розп'яли й ошельмували, і я мусив завити, як вовк. Я ступив тоді на край, де починалося божевілля; я тоді, саме тоді, на пекельному дні, засумнівався в існуванні Бога, бо як він міг допустити до страшної масакри, він, котрий начебто пам'ятає про слимачка на дні океану, а про в'язнів львівських забув. Ні, не зі словом треба мені йти до людей… я так тоді постановив, це зроблять за мене інші, не мій це талант… мій талант платити ворогові люто. І хай мені Бог поможе.
Я тоді перед розіп'ятим священиком перехрестився й понуро, вже не чуючи людських плачів, видибав на львівську вулицю, що також смерділа трупом. Ціла Галичина, Україна ціла смерділа трупом. У мені молився розіп'ятий священик, у мені плакало задушене немовля і ревом ревли тисячі розстріляних; я йшов львівськими тротуарами, слухав самого себе, чомусь до себе посміхався і, певно, виглядав страшним з цією кривою усмішкою… виглядав, певно, на божевільного, бо стрічні люди від мене сахалися.
Дотепер іду та йду львівськими вичовганими тротуарами й дослухуюсь до себе… і такий я є й нічого не можу з собою вдіяти.
— Вибачте, пане Опришко, — я схопив його за руку, жахаючись його страждань. Я стояв над безоднею, над пеклом, що розверзлося — полум'я опалювало мені душу; було мені лячно від безодні цієї людини, і було мені жаль, що на його молоді й не вельми кремезні плечі доля завдала непомірний тягар.