Я знаю: любити легше, ніж ненавидіти…
— Ну, то я піду, — промовив я перегодом. — Одне прошу: хай ваші хлопці якось покажуть мені місце на узліссі, де… — Я не встиг доказати, Опришко випередив мене:
— Покажуть. І перепоховайте її по-християнському. Поставте хрест. Колись, у сотому літі, у вільній Україні розкажіть людям про Юстину й може, згадаєте незлим словом Опришка. — Його обличчя знову стало спокійним, замкнутим, очі зорили допитливо, гостро; я вичитав ув його очах віру, що доживу до вільної України… доживу й розповім про нього.
Я вийшов із хати; вартові есбісти проводили мене мовчки, немовби онімілі, додому. Ніч проясніла, зорі блимали, як свічки у церкві на всеношній. Тиша гойдалася на деревах у садах і зрідка струшувала на землю яблука.
Більше я Опришка не бачив.
І ось сьогодні відчинилися двері й із минувшини, із-за грубезної стіни, мурованої з довгих років. Опришко знову повернувся до мене.
— Так, — погодився я з ним. — Я інший, мене люди перекували, та й люди іншими стали. Прийшли нові часи, добрі чи злі, але нові, і я нікому не потрібний.
— Зате вам люди потрібні, професоре, — промовив упевнено Опришко. — Не хочу вірити, що живете тільки самотиною, козою та пенсією? Ви? Ви образилися, що ваші заслуги Горопахами забуті. Ви направду сподівалися, що ващі заслуги будуть колись оплачені. А якщо й сподівалися, будучи надто егоїстичними, то давно настала пора цієї хвороби позбутися. Це так просто її позбутися: вийти лише на вулицю з розкритою душею, з добрим серцем і сісти в човен, що зветься життям… лише пливти, лише в човні, а не на березі… лише в плавбі відчуваєте, що життя триває і що люди вас далі потрібують. Гординю свою, вибачайте, стисність в кулак… стисніть аж так кріпко, щоб із неї скапалося каяття. Кажуть, що навіть з каменя, коли є в тебе на це бажання, можна видушити воду. Спробуйте, пане професоре.
Я слухав Опришка й чомусь згадував його давню розповідь про те, як у львівській тюрмі «На Лонцького» він заразився ненавистю. З того часу минула купа років, юнак, котрий хотів стати священиком, увійшов, як кажуть, у зрілі роки… увійшов і живе під чужим іменем, сповнює не свою роботу, не має він, очевидно, ні дружини, ні дітей… нічого не здобув для себе й не вимагає ніякої дяки; і так само не мають дяки тисячі полеглих за Україну… нема України… нема їхніх могил на Україні… нема по них пам'яті.
Я думав про себе: «Чи воно правда, що я усамітнився через гординю? Чи, може, панує наді мною жаль? Чи, може, я розчарувався у людях? Чи, може, в ту прокляту хвилину, коли „стрибки“ вмощували мене в драбини з соломою, а кінь нетерпеливився повезти мене з Іриною в Сибір, налетів на мене чорний вітер збайдужіння, що висушив мою душу, і вже давно нема, друже Опришко, на світі сільського апостола Северина Гайдаша, душа його вмерла, по світу нипає тільки тілесна шубатурка»
Одначе я не поспішив остаточно розвіяти в очах Опришка образ того давнього сільського апостола, який колись наважився судити його, есбіста, за невинно страчену Юстину Семенюк; хай буде, що я часом свідомо вишукував привід для «творення добра», вважаючи це творення громадським своїм обов'язком; хай буде, що я умовно, так би мовити, записував у скриптур для пам'яті доброчинні свої діяння. За це можна мене осуджувати, але погодьтеся, добрі люди, що треба було мати громадянську відвагу, щоб когось із наших Горопах оборонити від німецького нагая, від оперуповноваженого Ступи, чи й від есбіста Опришка.
— Може, таки варто спробувати стиснути камінь, щоб із нього потекла вода, — сказав я невпевнено. — Може, сьогодні ви для того явилися, впали з дощем із неба, щоб той камінь вкласти мені в долоні?
— Знаєте, я теж ходжу й… й видушую з каменя воду, — підхопив мою думку Опришко. — Не маю від вас тайн… повинен вам признатися, що не тільки гайцую в Бистричанах печі, а й намагаюся щось робити, щоб море байдужості, смердюча його хвиля нас не затопила; ходжу понад берегом, понад пропастю і десь там посеред ночі повішу синьо-жовтий прапор, або ж до Шевченкового свята, яке щороку комуністи забороняють, напишу декілька листівок та розклею їх по місту, щоб люди читали; доста однієї листівки з тризубцем — вже свіжі струї попливли містом… попливли низинно, глибоко, невидимо, і хоч на поверхні нібито панує тиша — місто слухає, пригадує, зітхає, а хтось й стискає кулаки й пригадує, де він закопав дбайливо змащений автомат.