Або ж, наприклад, виріжу з газет слова, складаю і наклеюю в потрібне речення, в якому закликаю учителів, щоб не забували навчати дітей, що є на світі Бог і Україна. Приколю таке звернення до шкільних дверей… тут і там пришпилю, шкіл багато в місті, і його читають педагоги й дітвора, аж поки переляканий директор не зірве його та не понесе в кадебе. Скажете: бавлюся? Скажете: дрібне усе це, саморобне, надто поверхове, щоб збурити замерзле плесо? Ну так, це не автоматна черга, не вибух гранати, це тільки пригадування, що лежать в землі наші змащені автомати, що боротьба ще не скінчилася, в попелі ще жевріє іскра. Вогонь спалахне. Хочби й через сто років. Тим часом… я уявляю, що блукаю у пітьмі й засвічую скіпки, полум'я їх кволе, жовте, але серед ночі воно видне здалека — і надія оживає. Думаю, що я не один такий вогнепоклонник, бо інакше навіщо державі годувати безчисленні орди кадебістів? Значить, невпевнені вони у своїй перемозі і бояться нас… бояться кволого полумінця. Бо сьогодні полумінце, завтра — ватра, післязавтра вогонь спалить байдужість, вітер зжене піну з байдужого моря і в живій чистій воді умиємося. Цим і живу, пане професоре.
Він сів стомлено на стілець у простінку поміж вікнами; опершись плечима об стіну, відкинув голову назад і, заплющивши очі, довго мовчав. Очевидно, Опришко вистраждав кожне слово… кожне мовлене ним слово важило немалий вирок у таборах, адже за кожним словом стояло діло; він міг мені не сповідатися, це надто небезпечно, а проте — висповідався, це було потрібне йому самому, хотів, очевидно, вирватися з глухого кола самоти й конспірації, адже у цьому колі не було нікого, кому міг би звіритися, хто б міг його підтримати, кому міг би передати пережиті небезпеки; ще більше його сповідь була потрібна мені, я розумів, що він навмисне сьогодні вночі приблудив до моєї хати, щоб… Шоб мене «перевиховати»? Шоб мене розбудити? Щоб я знову взув апостольські сандалії й ступив на дорогу, по якій ходять люди? Шоб устромити й у мою долоню запалену скипку?
Скипку я таки узяв; ні, я не призначив її для чогось протидержавного, мені досить було відчути, що вона є й що обпікає мої долоні, які я стулив жолобком, щоб полумінце не погасло; при кволому світлі раптом, немов у кіно, я зобачив один ранок передминулого року, коли Горопахи сколихнулися (й душі напевне втішилися): на цвинтарі біля каплиці на високій черешні майорів на вітрі синьо-жовтий прапор. Першими помітили його ті, що поспішали на вранішній поїзд до Бистричан. За ними прибігла ціла стривожена вулиця, що впирається у цвинтар. Покликали голову, сільради й голову колгоспу. Дільничного міліціонера в селі не було, а вся інша «сельская власть» «остерігалася», як було сказано, пошкодити слідству, й тому прапор висів добрих дві години, поки з району не примчали кадебісти.
Прапор, щоправда, був непоказний, кольори на ньому гейби вицвіли, але він дивним чином запанував над Горопахами; його, зрештою, бачило не так уже й багато людей, а здавалося, що до нього торкався кожен; кожен ув очах кадебістів винен, що синьо-жовтий прапор з'явився, як Ісус Христос, у нашому селі; ціла зграя кадебістів нипала хата від хати, випитуючи, «хто б то міг націоналістичну ганчірку повісити?»; в підозрілих хатах, на газдівствах «учорашніх бандитів» і «бандпідсібників», що відбули свої кари в таборах і на поселеннях, вчинили брутальні обшуки, п'ять осіб були арештовані, одного тяжко побили, вимагаючи, щоб «признався».
Нічого у них не вийшло, ніхто нічого не бачив, не чув, «ми собі мирні люди і дайте нам спокій».
Так тривало ціле літо аж до глибокої осені. Потім чекісти забралися геть, село занурилося в свої ґаздівські клопоти, синьо-жовтий прапор полетів із черешні, як кольорова птаха, що жила в дитинстві в кожному з нас, у вирій, і про нього почали забувати. А коли люди навесні зовсім про нього забули, він одного ранку знову появився, як Ісус Христос, на цей раз на грушці посеред поля, що зветься «Городищем»; груша якраз цвіла білим цвітом, а поверх білоцвіття, як корона — синьо-жовтий прапор.
І знову почалося…
Авжеж, Опришко мав рацію: скіпки таки палахкотіли посеред колгоспної ночі і їх таки боялися… боялися, щоб не підпалили байдуже море.
— Тільки ж бо ви, професоре, чомусь тоді не розтулили долоні, щоб бодай уявно уберегти полумінець від злого вітру, що дув студено й чорно, — дорікнув мені Опришко.
Я не мав йому що відповісти.
Було мені гірко…
Насамкінець Опришко пригадав:
— Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?
Не малюй мене, художнику, грішником, який кається, колінкуючи посеред білої і голої пустелі; не малюй мене, художнику, сліпцем, який прозріває в муках, роздираючи пітьму; не малюй мене, молодий сусіде, подорожнім, котрий нарешті втрапив на правдиву дорогу.