Аж поки це не надокучило Господу Богу.
П'ять днів тому в Галичі нижче старого австріяцького моста двоє львівських інженерів спустили на воду примітивний пліт, змайстрований з металевих бочок із-під отрутохімікатів, який поміж собою назвали катамараном «Родинний затишок»; назву вибрали вдалу, бо команда на плоті складалася з двох чоловіків із дружинами — люди це були молоді, енергійні й романтичні, які пустилися униз Дністром за відпочинком і пригодами. Погода стояла липнева — дзвінка й пахуча, синій прапорець на примітивній щоглі тремтів, мов птиця, що вихоплюється нестримно з долонь, а потужні, гейби з синьо-зеленого металу литі бугристі струмені ріки нестримно котилися до моря. На випадок дощу й для ночівлі на палубі низько опустив крила намет, перед ним потріскувало чимале багаття. Поруч із сімейним наметом інженери прилаштували крихітне шатро жовтого кольору на одну особу; власне, на цю особу команда катамарана й очікувала добру годину, жіноцтво вже й почало нервувати й дорікати чоловікам, що даремно погодилися взяти на борт «пані лікарку з колгоспу», вона, мовляв, могла доїхати кудись туди, де археологи розкопують прадавні слов'янські світи, на автобусі або ж татунцьо міг її довезти на своїй «персоналці»; чоловіки на тії жіночі слова тільки хитали головами й зовсім не осуджували жіночу непослідовність. Шо зробиш, такі вони є, наші жінки… адже якраз їхні дружини, що були однокурсницями «пані лікарки з колгоспу» впросили своїх благовірних зачислити в команду п'ятого члена.
Нарешті «пані лікарка» з'явилася — спокійна, зовсім безневинна за своє запізнення; усміхнене… так, якраз усміхнене вона обцілувала всю команду й так же усміхнене й відкрито оглянула «борт», потім недбало жбурнула свій наплечник біля входу до жовтенького намету й сказала:
— Гарно тут, мені подобається. Ну, то пливемо. Я буду за спузаря, — присіла біля вогнища. — Знаєте, панове-товариші, що значить «спузар»? Це той, що підтримує вогонь, вигрібає попіл… той, що вогонь береже. Я беру на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?
Жіноцтво сплеснуло в долоні; жіноцтво з часів інститутського минулого пам'ятало, що їхня зеленоока товаришка однією лише своєю присутністю привносила в товариство, часом розсварене й розледачіле, спокій та працьовитість; вона обеззброювала зеленими своїми очиськами, лагідною посмішкою та безпосередністю, що межувала з наївністю, кожного, хто потрапляв у коло її магічного впливу; дівчата знали, що Ольга Чобіт навмисне не виробляла магію простої поведінки, це було у неї природне, вона також не вельми приглядалася у дзеркалі до своєї вроди й, очевидно, не журилася — вродлива вона, чи так собі — сіренька куріпочка, її це мовби й не обходило; вона жила, як калина — де її посадили, там росла й цвіла, прикрашалася червоними кетягами, на її пагілля сідали солов'ї й сороки — й усе це було для неї звично й просто, як звично й просто пливе ріка, як звично й просто земля родить збіжжя.
Нічого цього про Ольгу Чобіт я не знав, і навіть не мав гадки що десь вона пливе Дністром на катамарані під синім прапорцем у гості до професора Баранівського, до якого я упросився за помічника в його археологічній Дністровській експедиції коло буковинського села Рашків; я щоденно сповняв не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав від глини й сортував викопані черепки, зарисовував або ж фотографував рештки печей-кам'янок у розкопаних житлах далеких наших предків, стежив, щоб студентська братія — історики з Львівського та Київського університетів, які власне й були робучою і тягловою силою експедиції й водночас проходили учбову практику, не розтягувала в розкопах перекури на довгі години, бо літо пливло, миналося, як Дністер, а експедиція ще мала чимало роботи: десь перед Могилевом-Подільським мала будуватися на Дністрі електростанція, ріка підніметься на сім-вісім метрів, а це означало, що вода назавжди заллє прибережні тераси й тоді ніякий археолог, якщо цього літа не поквапимося, не розшукає тут сліди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату, мені хотілося особисто пробитися через пласти нанесеної за ціле майже тисячоліття глини, піску й гравію до так званого культурного шару й стати на порозі житла з четвертого чи п'ятого століття й відчути присутність людей, як тут жили.