І ще тривожно скрикували над водою меви…
І ще гуркіт трактора перекликався із іржанням коней.
Усе це було, жило, діялося…
І тільки я у цьому ранковому дійстві був відсутнім, мене не обходив цілий світ, я стояв на березі Дністра поруч із трапом — двома збитими дошками, що їх висунули з катамарана, й не міг відвести очей від молодої жінки, яка з наплечником у руці, похитуючись на палубі під ударами хвиль, вбирала в себе світ, що їй відкрився; я її в першу мить не впізнав; я у першу мить не міг би й сказати: красива вона, чи так собі, білява чи шатенка, висока чи струнка? Це не мало для мене ніякого значення… значення мало тільки те, що вона припливла до мене, що вона увійшла в мою душу.
Так починалося моє кохання.
Тієї неділі катамаран так і не зрушив з місця; Ольга з товаришками варила вареники, ми з професором Баранівським пригощали їхніх чоловіків буковинською цуйкою та розмовами про археологічні знахідки; інженери чомусь були переконані, що ми шукаємо золота, й вельми розчаровано позирали на викопні наші черепки; їх навіть не схвилював уламок глечика з відбитком дитячого пальчика; втім, інженери львівські не були винятком, більшість людей пов'язує археологію із золотошуканням. Мені здається, що й чи не кожен археолог мріє колись натрапити замість на череп'я трипільської чи ще якоїсь культури на золоті скарби скіфського царя.
— Я тут буду недовго… до кінця, може, місяця, — сказала Ольга. — Тато з професором Баранівським — старі приятелі, власне, тато почав будувати колгоспними силами хату для родичів професора десь в околицях Галича, звідти й знаються. Я їхнє знайомство використала, як бачиш. Мама, правда, відговорювала: їдь відпочивати на південь, до моря. Людей побачиш і себе покажеш. А мені нецікаво… мені осоружно лежати посеред сонмища голих людей та смажитися на сонці. Мені досить для відпочинку навіть нашого поля і нашого лісу на піщаних горбах, і нашої Золотої Липи, що немов рибка плюс кається у вузьких берегах. Тут, на Дністрі, взагалі розкіш. Маєш рацію: ворожба тут панує… ворожба, як павутиння невидиме, заснувала тут дерева й трави… ворожба пливе рікою. Тут місцина особлива, правда?
— Кожне місце, навіть голі скелі чи піщана пустеля стануть ворожбитними, якщо його освятить своєю присутністю жінка… якщо його освятиш ти. — Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання.
— То я ворожбитка? — спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направду відкрила мою душу, увійшла до неї, як до своєї хати — й запанувала тут.
— Ти, — відповів я ледве чутно.
— Чому я? Так багато дівчат навколо, — кивнула на студентську громаду, що галасувала на волейбольному майданчику. — Вибирай, котру хочеш… — Вона не відривала від мене очей, і я відчув, що зелень її очей голубить мене, як оксамит (потім вона оповідала, що грім її теж поцілив у ту хвилину, коли сходила по трапу на берег… і тоді зобачила мене); я купався в ріці, що пливла крізь мене й навколо мене; я знав, що це прялося й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя, і я боявся слово вимовити, поворухнутися, щоб, не дай Бог, його не сполошити. Ольга опам'яталася першою, взяла мою руку й без ніяких комплексів поцілувала в долоню; вона, очевидно, була готова обцілувати мене цілого, полум'я било од неї, аж вона зблідла й закусила губу.
— Бог таки існує, — прошептала хрипло. — Бог послав тобі мене, Бог послав мені тебе. Я у це таїнство повірила з першої хвилини. Так просто, — вона усміхнулася до себе й у себе задивилася, й була тепер схожа на первісну християнку, якій явився у катакомбах Ісус Христос. — Як просто можна полюбити й навернутися до Бога, — повторила вона. Звелася на ноги й не спішно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх ріки, де до заходу хилилося сонце. Я чомусь злякався, що вона піде й зникне в західній золотавій імлі, може, й згорить там, може, розтане в тумані, може, заблукає у травах і серед трав теж проросте зелом, і лишиться тільки спогад.
— Ольго! — крикнув я і кинувся їй услід.
Хміль ударив мені в голову, й ніяк той хміль не минається.