Пам'ятаю: ми навіть не обнімалися й не цілувалися.
Пам'ятаю: ми стояли серед трав приголомшені чудом кохання, п'яні. В кожному вінчику квітки, немов бджола, золотилася наша любов.
І так тривало вічність.
Чи знаєте. Майстре, чому я повів вас своєю розповіддю на береги Дністра… і ви, може, думаєте, що я повів вас на береги Дністра тільки для того, щоб ви дізналися, як починалося наше з Ольгою кохання? Кохання наше триває дотепер… любов наша крадена, заборонена, дарма, що у нас росте Настуся, яка не кличе мене татком; любов наша трагічна, бо в трагічний страшний час живемо, на нашу любов час припечатав своє тавро, знак сатанинський. І я безсилий його змити.
А ще, може, на берегах Дністра разом із коханням починався ключар при Святому Духові. І це вже для вас. Майстре, має бути особливо цікавим, бо не хто інший, а тільи я, відчиняю вам церковні двері, проводжу до стіни з стародавнім малюванням і стережу вас, поки ви працюєте на риштуванні, і стережу кожну латочку малювання, що являється світові з-під вашого скальпеля, і стережу цілий храм Святого Духа.
І стережу душу свою.
Бо ключар єсьм.
Я знову про Ольгу…
Якось на цих Дністрових схилах серед трав вона цілком серйозно спитала:
— Чи то правда, Павле, що існує тайна… що ти володієш тайною поезії? Не кожному дано творити? Я слухаю твої вірші й думаю: звідки береш слова, що, мов ластівки на дроті, сідають поруч… сідають, щебечуть, і вже думка об'єднує, їх, і вже виринає образ.
Я відповів їй, що не знаю, як пишуться вірші, може й справді існує якась тайна, я гадаю, що поезія так само, як і музика, розчинена навколо нас, її треба бачити й чути. А може, поезія живе в людині з першої хвилини її народження? Поезія, як зеренце в скибі, очікує своєї весни, щоб скільчитися, вигнати стебло, розростися в корінні — і заколоситися.
— Хіба так не трапляється, що людина вмирає в старості, а її зеренце, як ти кажеш, не скільчилося? Людина, можливо, й не підозрівала, що живе в неї те зеренце? — допитувалася Ольга. — Певно, так і повинно бути, — додала вона згодом задумливо. — Якби в кожному кільчилася поезія… тисячі, мільйони поетів заселили б землю. Хто б сіяв жито й лікував би людям зуби? — засміялася. І, враз ставши поважною, спитала: — Шо важливіше: косити оці трави, щоб перезимувала худібка на сіні, чи писати вірші?
Питання було дитиняче, смішне, вона, очевидно, хотіла, жартуючи, мене злегка подратувати.
— Як на мене, то і в косовиці є своя поезія, — відповів я ухильно. Ольга кивала погрозливо пальцем.
— Ти, мой, хитрий, не хочеш відповідати навпростець. У моїй родині живуть люди практичні. Тато мій каже: найсвятіша робота — це робити хліб. Ну, й інша робота ним цінується. Про поезію у нас вдома не говорять і про книжки теж. Чи нема часу, чи нема потреби, — на хвилинку замислилась. — Мама взагалі вважає, що література — це порожня балаканина. Ти ж бо її знаєш… для неї, вчительки математики — математика понад усе. Все інше… все гуманітарне — меншевартісне, другого сорту, чи що. Зрештою, ти сам чув, на своїх уроках вона про це говорила учням дуже часто. Пам'ятаєш?
Я, мабуть, не забуду уроків математики, що їх проводила Ольжина мама — Анастасія Степанівна, яку поза очі в нашій школі називали Хмурою Настею. Ніколи мені не доводилось бачити, щоб вона колись посміхнулася, пожартувала, лагідно на людину подивилася; завжди насуплена, підкреслено холодна й неприступна з стиснутими губами й неживими, немовби із зеленого скла вставленими очима, Анастасія Степанівна постійно перебувала в магічному колі самотності, через крису якого не могли переступити ні директор школи, ні колеги-вчителі, ні тим більше — учні. Балакали в селі, що у її сім'ї теж ніхто не мав права їй перечити, навіть «сам» Олекса Петрович Чобіт, її чоловік, довголітній і передовий колгоспний голова, який скрізь і всюди залюбки матюкався, наводячи порядок, і взагалі він славився як чоловік із крутим характером, не смів сказати дружині щось проти; щоправда, вона не була крикливою, ні навіть бурчливою, навпаки — розмовляла упівголоса, з притиском, крізь зуби.
Її боялися…
Пам'ятаю, якось під час перерви вона зайшла непомітно у наш десятий клас, коли я, оточений гуртом ровесників, читав свій вірш про ключі, якими відчиняється напровесні земля. Хмура Настя стояла позаду ніким не помічена, аж поки котрась з дівчат, інстинктивно відчуваючи, певно, студений повів, що струмився від неї, як від нечистої пекельної сили, озирнулася й скрикнула, за нею мимохіть озирнулися інші й, побачивши Хмуру Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були серед нас і боягузи, які спохопилися втікати, вона ж бо крижаним своїм поглядом усіх заморозила.