Лиш лемехи кували ковалі й орали степ мужі, схилившись на чепіги й геть забувши про мечі. Чужинцям це було на руку, пекли вони хліб із нашої пшениці у наших печах, і пили мед із наших бортей, і наших жон брали собі в постелі. Чи дивно, що на берегах правічних родилися покірливі бранці, котрі, немов воли, ходили у ярмі.
І тільки матері, гойдаючи малят у лозових колисках, казки оповідали або ж співали співанки про дзвони… про дзвони, що потоплені в криницях тут і там по всій землі, й що нібито за гріх якийсь прадавній віднято у дзвонів тих людських язики, й стали вони німі.
Це лише відгомін подій. Насправді діялось інакше в часи сумерклі, як Галич впав, і Львів, і Теребовль стара, і Бужеськ, і Белз скорилися пришельцеві з-над Вісли, а княжий Володимир піддавсь литві. Тоді дружини галицькі, униз відступаючи Дністром, до моря, у степи, де бродники іще блукали вільні, везли з собою в саквах державнії знамена, берло владарче, знак лева на щиті, бо ж лев всю землю від Посяння до Моря Руського собою позначив як символ її могуті.
Везла також дружина на возах мудрі книги й дзвін, що дотепер на Злотому Току у Галичі висів справіку й скликував у потребу люту воїв і просто ратаїв, щоб брали в оборонь поля й городи. У дзвоні тому вчарована предками була душа землі й душі усіх людей тутешніх, тих, що є сьогодні, і тих, що були, й тих, що ще прийдуть.
Про душу в дзвоні знали воєводи чужих полків, що галицькі дружини обступали. Їм не про лева розходилось золотого, не про берло навіть, ні, не про них турбота, бо символи ці перехідні, завтра знамена інші на древках заговорять, не вони є небезпечні для тих, що землю беруть у бран. Лиш віщий дзвін надібно полонити й знищити його на друзки, на кавальчики дрібні 'го поколоти, щоб ніхто колись не спробував зліпити із них цілість й ударити мечем об крису.
Такий наказ був короля; король бо пам'ятав звідунів своїх доноси, котрі у Галичі під личинами купецькими жили: не розколеш, кралю, дзвін, не упокориш землю до кінця. Марні будуть твої потуги, якщо ти спалиш города і весі, якщо обернеш у рабів бояр і смердів, якщо потопчеш жито кіньми, ліси зрубаєш впень, якщо ж дівчат білоголових візьмеш за підстилки й почнуть вони плодити безрідних байстрюків. Навіть якщо столочеш на пустелю цілий край, якщо й імення в нього ти віднімеш, і хоч спливуть віки й нащадки королівські збудують храми й палаци на місцях, де галицькі князі молились Богові своєму, якщо ти й книги, котрі полониш, жбурнеш у вогонь, у полумінь, і в попіл обернеться людська пам'ять, однако ж ти не будеш переможцем. Ні ти, ні правнуки твої прийдешні. Ніхто.
Настане час і вдарить хтось із юнаків у віщий дзвін мечем, чи било він розгойдає могутнє всередині у дзвоні і озветься віщий дзвін на цілу землю від краю і до краю, й прокинуться мертвії полки, давно посічені, й нинішні покірні орачі, покинувши чепіги, за зброю вхопляться хоробро, постануть із колін, матері поспіл почнуть родити отроків, охочих до меча, поети цього ж краю, мій… королю, вмочивши пера в кров, піснями про коріння незогниле й вічне скресатимуть заснулу людську пам'ять. І сонце знов зійде червено, ясно, підняте тисячами рук, що вгору здіймуться, і сонце стане їм щитом від пітьми, і сонце стане їм світити щедро. Обози правнуків твоїх покотяться на захід, втікаючи від зглади. Так буде, мій королю.
І тому, майбутнє знаючи, король велів за всяку ціну той дзвін узяти у полон. Полки ворожі облягли дружини галицькі, немов вороння, що обступає голубів, з усіх боків. Дністро кервавиться від крові, мечі щербляться об мечі, співають тужно стріли, один за одним падають мертві, як обмолочені снопи, ворожі коні топчуть їх нещадно. Маленька горстка зосталась оборонців. Вже полонені й спалені прадавні мудрі книги; уже ворогом добуті державні корогви й з них онучі поробили; уже бирло княже й вінець у руках займанських, хижих, перляться перлами, як слізьми. Уже близько десь тут дзвін, уже ворожі стріли черкають об нього залізним пір'ям, а він мовчить, принишк він під рядном…
А тут упала ніч густа з небес, і поки ворог спав, захмелений удачею близькою, й безпечний, що із кільця щитами загородженого, не вирветься ні птах, ні звір, тим паче дзвін не утече з-під рук, чота відважних галичан спустила дзвін у криницю прибережну й глибоку, туди ж спустила й лева галицького зі злота, щоб лев стеріг і боронив народну душу, аж поки не настане день скресіння.