Дарма, що в Ксені Прийми не було чоловіка — десь запропастився аж на Сахаліні, переповідали, що втопився, напившись, не мала вона також старшого брата, тато її давно спочив у Бозі, усе ж таки знайшлася душа, сміливець, який котроїсь ночі припильнував, котрою стежкою правцює товариш голова… припильнував і стрілив у нього з карабіна. Ні, не поранив, і, певно, не хотів ані поранити, ані вбити — стрілив, щоб попередити. Куля бренькнула біля вуха й полетіла собі в ніч, а Чобіт заволав о поміч, що його вбивають. Збіглися сусіди, а він, Чобіт, тремтить і смердить страхом, як пес. Ні, ніхто пострілу не чув, ні, борони Боже, ну, ніби щось луснуло, якби патиком тріснуло, ну, само собою ніхто нічого не бачив. І зводили перед слідчим плечима: а може, голові з переляку щось там причулося? Хто б то стрілив у нашого ґазду… ну й для того, щоб стрілити, треба мати карабін.
Слідчі з міліції й гебісти товклися з місяць, і даремно. Глухо. Зате в районній газеті Гриць Федака — поет, повістяр, байкар і драматург районного масштабу написав, що в Черчені підвела голову куркульська гідра: було вчинено замах на голову колгоспу Олексу Івановича Чобота. Ворог, мовляв, не спить. Люди, будьте пильні…
«Ольго…
Ольго, ти ніколи зблизька не приглядалася до свого тата? Тобі не здається, що він дотепер ходить в стрибках із автоматом і воює з усіма нами; він усіх тут ненавидить…»
«Хіба він, Павле, не ґаздує в Черчені по-людському, щоб у черченських людей був хліб на столі й до хліба? Село починає будуватися, солом'яні стріхи й для фотографії не знайдеш. Газифікація планується. Все для простого хлібороба. Ось хоч би стоматологічний кабінет, де я працюю. Що, ні? А хіба не тато глаїв район та область, коли розпалився скандал навколо Святого Духа? То парторг Пиндилик затіяв тоді зняти хрест із бані…»
«Тато мусив глаїти. Доярки, свинарки і трактористи — народ начебто тихий, сумирний, в мазуті й у гною, а проте твердо стали: будете збещечувати Святий Дух — не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал. Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видоїти корови. Твій тато власний інтерес боронив».
«Ти таки несправедливий до нього, Павле».
«Він далі лишився стрибком, далі утверджує „соціалістичні перетворення“ силою, лайкою, брутальністю. Відніми у нього автомат, Ольго».
Очевидно, я даремно устряв у розмову про поезію й, так би мовити, розтеревенився «про власну творчість» тоді, коли Ольга навпростець спитала: «Як ти пишеш вірші… як ти починався, Павле, як поет?» Я повинен був їй відповісти, що ніякий ще не поет, я навіть не знаю, чи моє писання бодай трохи схоже на поезію, це так собі… це ніби душа розмовляє з Богом і з цілим світом. Я не один раз бачив, як весною виспівують шпаки: тріпочуть у самозабутті крильцями, дзьоби широко відкриті — солов'їні трелі, витьохкування, посвисти сипляться як перли, тобі на голову… сипляться і чаруюють: тобі здається, що птах співає виключно для тебе, що його спів призначений для того, щоб прогнати, розвіяти ранішню імлу з-поміж дерев у нашому садку на березі Золотої Липи, щоб ранок визолотився і став голосним, як скрипка. А насправді ж птаха виспівує, сказати б, свою душу. Так їй Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не знає, чому йому співається.
Одначе я цього Ользі не сказав; я не міг себе побороти, сидить у мені, такому начебто самокритичному та іронічному, як хробак у яблуці, замаскувавшись робленою байдужістю до власної особи, такий собі самозакоханий тип, який «ще себе покаже», «талант якого іще не відкритий», «який не схожий на інших із пишучої братії», і який «має збагачувати нашу літературу». Що правда, то правда, я ніколи високим думкам про власну особу не давав волі, притоптував їх на самісінький спід своєї душі та ще й, немов камінням, глітом, щоб не спливали на поверхню, притлумлював самоіронією. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкі думки про себе, нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними контроль й вони спливуть на поверхню. Найчастіше це траплялося тоді, коли в інституті, в літературній студії наш керівник і знаний поет Микола Верховинець просив мене прочитати «щось новенького»; я читав, а братія моя літгуртківська стискувала в кулаки заздрість, а у дівчат очі світилися, як незаслонені ввечері вікна, а Верховинець — високий красень з козацькими вусами, обидвома долонями брав моє обличчя і цілував розчулено в лоб. «Господи, як гарно, Павле. Висока тобі дорога простелиться».