Огром моєї землі розвергся страшно й солодко переді мною, від щастя можна було зійти з розуму; від щастя або ж кричи, лементуй на цілий ліс або ж молися, хлопче, занурившись в густі мохи.
…Є десь у мене записаний той перший вірш, власне то була дяка Богові за те, що безконечно щедро збагатив мене; і було подивлянням власної душі: безмір у ній поселився.
Цей пікантний епізод, дорогий мій Майстре, можна було б обминути, якби він так багато не важив у моєму приватному житті, а головне, що він, цей епізод, має продовження до сьогоднішньої ночі, дарма, що від тієї події минуло цілих п'ять років, і я чомусь впевнений, що він триватиме ще довго, поки ми з Ольгою не зістаримося. Епізод, зрозуміло, банальний, але він рано чи пізно мусить зайняти своє місце в історії двох закоханих; від нього, як то кажуть, нікуди не дінешся, він, як весняний дощ, що застає тебе в чистому полі й ти, безпомічний супроти нього, віддаєшся на його ласку.
Щоправда, я, яко людина розсудлива — ви це, очевидно, Майстре, помітили — намагався відсунути його на майбутнє, я хотів ближче пізнати свою кохану, в наші передвечірні мандрівки полями й луками понад Дністром я, новоспечений педагог, пробував вводити її у світ дещо відмінний, ніж той, у якому Ольга жила дотепер; я хотів мати не просто дружину, а й ще вірного однодумця, від котрого я з нічим би не таївся. Мене дещо шокувала її стихійна первісність, її подібність до великої білої риби з Дністра, яку я сам вигадав, і котра живе лише плином води, нерестом у теплих шуварах, чужа для берегів і байдужа до того, що там діється.
Я мріяв, Майстре, що рибу осідлаю…
Тим часом одного паркого надвечір'я ми пішли з Ольгою на Дністер купатися; це не була наша перша купіль — ми облюбували тихе плесо, берег якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не знали й ми були цьому раді; Дністро хлюпався об береги лагідно, ліниво, хвилі на бистрині зблискували, підпалені сонцем, що заходило, кованою червоною міддю, а попри берег вода струїлася темна й тепла, на вигляд начебто аж густа. Якби не комарі то наш куточок можна було б назвати райським… і якби не моя скованість, страх переступити межу, що може статися кожної хвилини. Ольга, звісно, була в купальнику, і я не міг відірвати очей від її налитого загорілого тіла, мене хвилювали її стегна, груди, особливо притягали до себе пипки, що по-дівочому гостро аж ніби пробивалися через купальник, і я ховав… я ховав позад себе руки, щоб не дати їм волі, і потупляв очі, лякаючись, що Ольга помітить у них поклик жадання.
Сам не можу второпати, чому я почував себе, як сімнадцятирічний юнак, який уперше побачив оголене жіноче тіло, яке і манить своєю незвіданою солодкою тайною і водночас відштовхує, бо… сімнадцятирічний юнак не знає, як до жінки підійти, та й чи дозволено йому підійти, чи вона не образиться, чи не закричить, чи вона тебе не засміє, і чи вона, ця прекрасна гола жінка, взагалі для тебе.